Одлупцювавши молодиць, Юр теж не знаходив заспокоєння.
— Чи мені менше жаль сина, ніж їй чоловіка? — туркотів він, шиючи сідло. — Видам тебе, дівко, заміж. То не життя…
Третього дня на стаю приблукав Данило Крицяк. Він полисів, став клаповухий, очі — верткі, невловимі, злякані, на лиці тіні давнього хворобливого невдоволення. Вислухавши новини, Крицяк нестямно позирнув на мене.
— Тут небезпечно. Над’їдуть — усі в лабетах.
— Ато над’їде? Тепер це — нічийна земля, забута світом країна.
— Я переніс би чоловічий курінь за горби, — провадив своє Данило. — Жінкам що?! Могли б лишитися й тут, при дорозі.
— Скажіть ватагові. Я на полонині нерозпорядник.
— Старий у цьому нічого не петрає, — фальцетом спискнув Данило. — Йому нема чого боятися, кому він потрібний?
— Не лийте в криницю, — осміхнувся я, — вона повна. Крицяк потемнів з лиця. Я прочитав у його очах: "З ким базікаєш? Вийшов з-під опіки, я тобі непотрібний? Помиляєшся, парубче. Я вивів тебе в люди, і ти без мене не проживеш". — "Я тебе ненавиджу, покровителю, — відповів я йому очима. — Я виріс зі своєї недолугості.
Вийшов із залежності. І я не вигадав себе в "героїчній історії". Я більше не раб. Може, зводжу собі фортецю з помилок, але я вільний. Жери мене своїми закислими очима, я тебе зневажаю".
— Звичайно, моє діло маленьке. Я приїхав ненадовго. Він розстелив перед собою хустину і висипав з тайстри зо два десятки вощаних фігурок. Я став з цікавістю розглядати той дивний доробок. Одна фігурка показувала язика, друга дивилася виряченими від жаху очима, третя всміхалася гидкою старечою посмішкою… Вони немовби відповідали світові тими самими словами, якими він розмовляв з ними, і це мене збентежило, я в одну мить багато чого простив Крицякові. Чим довше я вдивлявся у його обличчя, тим більше відчував тривогу. Щось чуже і камінне торкнулося його лиця.
Він зосереджено розминав пальцями віск.
— Я між ними є? — показав я на вощані фігурки.
— Я тебе ще виліплю. — Крицяк скоса глянув на мене і осміхнувся. — Зачекай. Це не в один день вдається.
Біля нас присів Василь Чигрин. Роздивлявся фігурку за фігуркою, крутив головою.
— Веселе діло.
— Зліпіть Максима Третяка, стариня, — сказав я.
— Третяка? — чогось стрепенувся Данило.
— Цього вам не виміряти, — мовив я. — Вам невтямки, наскільки чесно він жив і вмер.
— Крицяк, — зареготав Василь. — Ви знаєте, що Олена вас поховала?
Данило мовчав, здавалося, він давно забув про дім, звик до становища людини, яку переслідують небезпеки, а йому спом’янули про щось таке, чого він не в силі згадати.
— Чуєте, Крицяк? — знущався Василь. — Вас поховали. Данило зіщулився, зціпив кулаки, ніби хотів гукнути:
"Я стану бадилиною, але переживу вас". Одна з фігурок застигла якраз у такій позі. Я подумав: "Ні, це не він. У нього не вистачить духу зліпити свою подобу".
Він поринув у роботу. Губи і вуса рухалися в такт з пальцями.
— На продаж? — спитав Василь.
Данило коротко зиркнув на нього і серйозно промовив:
— Для себе. Ніхто ж тепер не купить. — Обличчя стало добрим і привітним. — Купи…
— Хоча б одна весела усмішка, — пошкодував Чигрин. Крицяк задумливо повів головою і мовив:
— Тоді всі фігурки будуть схожі.
— Але ж і длубання! Я б не витерпів.
Крицяк звів брови і, сховавши фігурки до тайстри, подався на злам край лісу.
— Образився, — знизав плечима Василь.
— Він сам не тямить, що робить. Це якась Божа спонука, а вона вимагає певної гідності… Жаль узяв?
Чигрин звівся.
— Кожному йолопові співчувати?.. — мовив протяжно. — Не вистачить серця.
— Ти показуєш йолопам язика?
Василь потупився. Це простодушний і ввічливий хлопець, над ним не варто було глумитися, і я теж опустив очі.
— Ні, — відказав Василь після паузи, — язика не показую нікому. Просто не вистачає серця.
"Вчися на кожному кроці, — сказав я собі, коли він пішов, — бо старість з добром не прийде. І нехай тебе не дратує, що не всі схожі на тебе. Добре, що є боягузи і сміливці, зловмисники і благочинці, що є запеклі і помірковані… Що є Канада і каторга".
Крицяк вернувся не далі як через півгодини і тицьнув мені цілу композицію.
— Це ти.
Я ще продовжував думати про праведних і зрадників, хитрунів і нелукавих духом. Про те, чому люди, коли їм хтось не подобається, готові гнати його на каторгу. Про те, що з цієї гущі легко набирати військо і рабів, не зганьблюючи ні себе, ні справедливість (справедливість мені ввижається в образі глибоких, сповнених туги і чекання Данилчиних очей).