Пам’ятаю, змалку про мене чогось говорили натяками. Говорили про всілякі приключки, трагічні випадки, про брехунів, підлабузників, те, що приймаки завжди поганим віддячують покровителям. Я боявся стати злодієм і брехуном, підлабузником і невдячною істотою. Коли виріс, мене звинуватили в тому, що я "прямолінійний". Це рівнозначне тому, що я дик, не придався до життєвого укладу. Якщо буде Божий суд і якщо він буде справедливий, з "книги помислів" про мене вичитають: "Зацьковане непорозуміння". До біса!
До біса і ще раз до біса!
Я поклацував молотком по вістрі, й мені пахло сіном. Може, це вища відрада, ніж слава дипломата і міністерське крісло. Високі в пояс трави, шурхіт кіс, піт заливає очі, і в душі бесідуєш сам з собою про затишок і спокій у віхолу, про весільні юрби у селі. Або бачиш на спуску валку возів з сіном. Скриплять, стогнуть, з тріскотом котяться вбрід через потоки, шаркають, тручися об скелі, ободи коліс, сивоусі гуцули повагом ступають обабіч у збитих набакир кресанях і все кидають оком на сусіда, мовляв, еге, та я з одним недолітком утяв з Божої Яровиці більше, ніж Маринич із двома хлопцями.
— Ну, буланий, ну! — чується мені в дзенькоті кіс. — Ну, брате! Що би я без тебе означав, скотино? А в горах без коня не проживеш. Ади: пани повтікали під захист корони, все довкола — і дерево, і трави — все дарове. Але, якби не коні, ми б загинули. Вівцю не утримаєш, козу не прогодуєш, корову не збережеш. Паша — ген на Яровиці, півтора дня ходу з найближчого хутора. Якби не стало коней, хоч сам накидай мотуз на шию і дітям вкорочуй віку. Ну, буланий! Якби хто забрав у гуцулів коней — витлумив би весь край. Гуцул без коня — каліка. Ліпше без ніг, ніж без тягла. Вйо!.. Кінь вартніший за хату. Маєш коня — надбаєш ялиці на курінь, маєш коня — припасеш скотині корм, і жінку в сідлі привезеш з долу, і матимеш усякий дріб. Ну, буланий! Якби забрали коней, нема гуцулові порятунку. Погибель для краю…
— Учора дивився на лужках біля поточин — теж можна косити, — несподівано сказав позад мене Юр Кошута. Він уже подобрішав і полагіднішав. — Буде поліття на сіно. Добре, хлопці. Непогано справляєтесь. Я вже гадав, що ви ладні тільки вбивати. Той Міттельштедт вас добряче перекував!..
Не діждавшись відповіді, старий зашкандибав на стаю, але зашкандибав бадьоро, мов клешнями підбираючи під себе землю. Тою розхитаною старечою стрімкістю він ніби намагався переконати: "Попри всі ваші потуги, ви вже ні дідька не збудуєте, так вас поламали. Поганським способом живете, ще й хочете щось поправити…"
"Де ти, Боже, — зітхнув я. — Покажися — і я повірю в тебе".
Я, Чигрин, Верешко, Олекса Третяк і Тимофій Кошута, далекий Юрів родич, косили трави. Решта дезертирів пильнували з ватагом товар. Ми складали сіно на кілки, узворами і крутежами розбіглися копиці — мов бабусі, ідучи на храм, повсідалися при дорозі відпочити, подихати цілющими запахами полонини.
— Минулої ночі мені приснився діл, — сказав Чигрин, обводячи поглядом гори. — Ото, хлопці, народився між скитами під клаптем неба — і хотів би тут умерти.
Я спробував згадати місцевість у Галичині. Бачив обкладене загравними хмарами небо і Міттельштедта з непокритою головою, з конем на поводі. Переможця Міттельштедта.
Ще пригадався Дністер — широкий і тихий, як літній день. Після цього не міг позбутися дивного відчуття: ніби частиною єства належу рівнині, ніби доведеться туди вернутися.
Пополудні послали Олексу Третяка на стаю за продуктами. Він привів Одарія.
— Що чувати? — запитав я.
— Паскудство. Крицяк тут?
— Поїхав додому.
Одарій допоміг мені влаштувати намет, а коли смеркло, ми розляглися на пахучій вологій травиці, задиміли люльками.
— Що ж сталося? Котрась приведе дитину? Одарій довго не відзивався, а може, за звичкою говорив подумки. Нарешті його прорвало.
— Всі молодиці з животами. Я застрелив би його, якби застав.
Був тихий прекрасний вечір. Мені хотілося помовчати, може, помріяти, бо життя таке лихоманне, що тільки в мрії людина ще зберігає чистоту, міркуючи про щось більше, ніж має. Гори — колиска мрій і певної сталості, але й тут оцього чарівного вечора Крицяк підкинув мені мерзоту.
Коли зійшов місяць, Одарій накинув на плечі кептар.
– Їду на хутір, Ксеню, — мовив так, наче ми весь час розмовляли про становище на вигодській стаї. — Треба їм дечого завезти. В полонині з тамтого боку — теж череди.