Він стрибнув на коня і зник з очей, як таємничий татарин у степу. Мені лишилася після нього темна ніч і сонна полонина. Вони були такі неосяжні, так щільно злиті докупи, що не вірилося в сонячні дні й небесну голубінь. Ніч пахла травою, вогкими обважнілими сніпками прив’ялої зелені, і це був запах самоти, тиші, безмежжя гірницьких просторів. Я розчинився у них, стікав дожиданням, здавалося, і шелести — це якесь роздрібнювання мого "я", і я подумав, що "книга", з якої в судний день читатимуть про моє життя, вийде дуже нецікавою і мені через це не буде поблажки. Скільки часу я отак змарнував, не відбираючи добра зі зла! Я міг би, як Крицяків Троян, гайнути в світи, пристосуватися до будь-якої готової, кимось запропонованої "лінії"", та через оцю потребу розчинятися в тиші й просторі залишився вдома й, коли не дають вволю насолодитися цим, бунтую і псую собі стосунки зі світом. Я стлівав ніччю, мені наяву снилася полонина.
А літо поспішало. У нас було багато роботи, ми поступово звикли до того, що Василь Чигрин відокремився з Данилкою в зимарці, а Сергій Верешко ночував з Федорою в крайньому курені. Юр недолюблював Верешка, але кохатися з удовицею не боронив; видно, був задоволений Данилчиним вибором: Чигрина поважали, це серйозний і покладистий леґінь.
У серпні на Яровицю зачастили дощі. Було таке враження, що гори стогнуть од громів. Годину лунає оглушлива канонада, потому кілька діб ллє мов з відра. Пояркувалися схили, похітливо роззявилися обвальні печери в поточинах, без угаву гуділи ліси.
Кошута розбив стада й отари на менші гурти, сам мок біля худоби, і ми не встигали висушити сардаки.
До тріски змило Чигринову зимарку, затопило пивницю з бринзою й овечими шкурами.
— Забивати бочки! — репетував на всю полонину Юр Кошута.
Ми одне врятуємо — вириває з-під рук інше.
— Таких спливів за моєї пам’яті не було, — бідкався ватаг.
Через кілька днів громом спалило гурт овець. Кошута ходив сам не свій.
— Дивіться, дивіться, — схлипував. — Голівонько моя сива! Як же буду лицем світити перед громадою? Скарайте мене, люди!
— Розплатимося, — пробували його розважити хлопці.
— А хто мій сором відкупить? Боже, невже на це твоя воля? Я засвічую світло і творю тьму, створюю світ і сію злигодні; я — Господь… Невже на це твоя воля?
Нам теж щеміло в грудях. З нудьги я вибрався на гору. Навколо кипіла холодна каламуть. Ще година — і я опинився на маківці, невеличкому, залитому сонцем острівку. Внизу клубочилися запінені хмари. Шумувало синьо-біле море, лиш на півдні ледь темнів ламаний кряж Томнатику й на заході, вже під снігом, біліла опукла лисина Палениці.
— Та це ж зима! — мовив я вголос.
Сонце сліпило зір стуленим сяйвом. У гущавині хмар нуртували громи. Гуркотіло безперервно, тому я не вчув, як під ногами потріскує ламка від морозу трава. Я потрапив до іншого світу: тут усе живе вмирало, напоєне сонцем, не міняючись у кольорі, не падаючи на землю. Зіпершись на вкопаний нами навесні хрест, я подумав, що й сам безпричинно готовий прийняти смерть. Заков’язнути на хресті — і не варто питати за що. Несамохіть озирнувся навкруги, тихо повторив:
— А в світі нема за що вмирати. Все перемішалося, втратило цінність.
Видно, мене змагали Юрові біблійні побрехеньки.
Дедалі зимніло. Хмари поволі розступалися і осідали на побиті буревіями праліси. Показалася вершина Стіжка. Я втупився в неї поглядом, щось міркуючи, і не вловив моменту, коли над горою з’явилася кругла біла хмара. Я шкодував, бо це завжди неповторне явище. Вдень вітер долинами річок жене в гори маси вологого повітря, воно на очах злипається в ледь помітні пасма: щойно види і вся темний конус гори, а тепер довкола нього спіраллю намотувалась хмара; стискувалась, гусла і… починала нишпорити. Схоже — танцює лебідка. Ось обмацала схили, зімліло поповзла вгору, випустила довгу перисту ніжку, напружилася — і стала втягуватися в хащі. Вже її нема. Лиш зависла серпанкова хустина на верхівках ялиць. А завтра засвіт, наоравшись від землі тепла і сили, підніметься над лісами й шпурлятиме громи, погрожуватиме зміїними жалами вогню. Задрижать надламані сироти — громові дерева, які завжди приймають на себе удари наелектризованого неба, загалалайкають у неосудній веселості мокрі провалля, і десь на вершинах Карпат позбавлена зв’язку зі світом людина буде з останніх сил боротися зі стихією, оберігаючи свій прихисток, може, і втратить його, але ніколи з відчаю не покине цей край.
Я подумав про хлопців. Поскульбачувалися і якось змаліли у безвісті під хмарами; старий Кошута, який не плакав за сином, мало не ридає, бо треба тримати одвіт перед громадою… Що ж, нам треба негайно сходити з полонини, а там уже десь близько простори, де всі беззахисні й безпорадні, як риба в ятері. Там десь близько беззахисний, доведений до абсурдності, нерозчищений світ, і столиці, й околиці…