— А батько? — пошепки спитала Дружана і журно похилила голову.
— Я знаю, як це робиться, — я зістрибнув з конячини й допоміг Дружані. — Ходи…
Вона оперлася мені на плече, легко сковзнула додолу.
— Назбираємо квітів, — став я навколішки в траві, — сплетемо два вінки…
Вона вклякнула поруч, прогнувшись станом, поправила зачіску і зірвала квітку легким бентежним рухом, який сказав мені: Віднині ти не сирота".
"Я тебе люблю, — сказав я подумки. — Я тебе люблю і люблю всіх людей, весь світ".
Хвилин через десять вінки були готові. Я пов’язав ними шию Дружаниного коня. Дружана стояла мовби в забутті, машинально вискубувала голубі пелюстки з квітки. З корінчика впало жовте кружальце зав’язі. Допитливо позирнувши на мене, Дружана всміхнулася і відторочила клунок від сідла.
— Додому! — гукнув я коневі. — Додому! — гукнув щосили.
Дружана взяла мене під руку. За горою стихав тупіт копит. Коли він розтанув зовсім, ми попростували до розлуцької стаї. У моїй голові безладно зароїлися гадки, "завтра мусимо з’їжджати, але попрошу Юра справити весілля в полонині. Справимо весілля… Вінкоплетіння відбулося…"
Я зрідка торкався Дружаниної руки. Вона йшла мовчки, про щось думаючи, і я не хотів їй перешкоджати. Вона була ще дуже чужою. Я почував себе невпевнено й боявся, що зроблю щось не так.
Над горою завис місяць, а в курені Кошути було темно, і я не знав, як туди ступити з чужою людиною. Пустив кобилу в загорожу, лиш звільнивши підпруги, ніби мені могли б звеліти: "Одвези цю дівчину назад".
Постукав у шибу. Тихо. Тоді взяв чужу дівчину за стан, другою підняв її голову й спитав:
— То нічого, що завтра познайомлю тебе з нашими?
— Як знаєш, Ксеню…
Я аж зуби зціпив: так вимовити моє ім’я могла б лише мама, якої я не пам’ятав. Я поцілував Дружану в уста. Вони були м’які й покірні, мої губи поринули між них разом з віддихом, з душею.
— Коли ти над’їхав, — сказала Дружана, — я не тямила, що з собою діяти. Розповіла про тебе батькові й кажу: "Він, тату, мій суджений, приїхав за мною". Ти з ним балакав надворі, а я все собі злагодила…
В уяві ожило, з якою недовірливою цікавістю розглядав мене Стадник. Він мовби не повірив Дружаниним словам, та чуття йому підказало, що не приніс я йому радості. Між його напіврозтуленими устами біліли стиснуті зуби, ніби до часу тримали заперечення чи й проклін, а під стуленими повіками ховалася глуха нетеча образи й ненависті. Потому він ще раз пильно поглянув на мене і в кутиках губ залягли гіркі зморшки, а очі заплющилися. Так, із заплющеними очима, він сумовито всміхнувся, очі відкрила десь таки знайдена на дні серця ласка, обличчя випогодилося, як осінній день з проблисками сонця чи рівнина, що виринає з білого сніголадного завою, обснована смугами туману. Він неквапом набив люльку і на запитання "хто вмер", сливе всміхаючись, відказав: "А ти кого мав у надумі?"
Дружана розмахувала клунком з одягом, а я думав про її батька і відчував, що він мені ближчий, ніж вона. Голос її був чужий. Вона говорила весело й швидко — миле жебоніння, та дуже незвичне, і я спитав:
— Ти мене любиш?
— Ксеню!..
Вона сміялася, коли я цілував її коси, очі, уста.
— Не будемо спати, — сказав я.
— Нітрішечки не хочеться спати, — відповіла вона.
— Виберемося на віз із сіном, сядемо, а ніч йтиме і йтиме мимо.
— Ходи…
— Знаєш, — сказав я на возі, — від батькового вина поболює голова. Та байдуже. Ти чуєш, як мимо іде ніч?
— А вона нас чує?
— Мабуть. Вона прислухається до всього живого. Усе, Дружано, серед ночі. Земля серед ночі, місяць, зорі…
— А сонце?
– І сонце.
– І ти мене захистив серед ночі, тоді… в зливу.
— Якби не було ночі, я не заблудився б і не стрів тебе.
– І все вночі росте, правда? Діти ростуть уві сні. Їм сниться, що вони літають.
— А вдень усе розквітає. Я побачив тебе вдень. Це було на Спаса. Ти гримнула на мене: "Не займай!"
— Мені було страшно. Я забігла до лісу — і злякалася ще більше. Може, я почала думати про тебе через той страх.
— Ти сподівалася, що я тебе знайду?
— Не була впевнена. Але я тебе довго чекала б.
— Я стеріг товар, — розповідав Сергій Верешко. — Привиділося, що на возі хтось сидить. Що за диявольська морока! Стежечкою між воринням підкрадаюся до воза — тихо. Коли заблагословилося на день, іду ще раз, бо щось муляє…
— Підозрівав, що Юр з Федорою занічкували? — захихикав ватаг.
— Я ближче — таки хтось спить на сіні. Видряпався і взявся за голову: яка дівчина!.. А цей розпростерся під кожушком, — показав на мене Верешко, — вкрив кресанею дівочі ноженята в полірованих, капсулами побитих постолятах, та не дівчини тримається, а карабіна… Дезертир нещасний! Я тоді — в курінь, а решту ви бачили.