— Але ж утекла! — весело кинув ватаг.
— Потому, — зауважив Сергій. — Вона встала, Оксен ворухнув плечем, притиснув карабіняку до грудей і розплився в осміху. Дівчина собі розсміялася. Вдихнула повітря на повні груди, довкруж роздивилася — і скидом гори до поточини.
— Втекла!
— Ми тебе й розтермосили. Шкода-бо! А Чигрин надбігає, каже: "Відьма!" Ясна річ, коли втікає. Чередівниця.
Треба подивитися за пазуху, чи носить хрестика. Оксен розсердився, гадаємо — зачарувала парубка, не можна пускати в ліс, бо залоскочуть русалки. І бачите — лютує досі. Подякуй, що принесли в курінь та оговтали. Та й відьму привели. Але, виходить, вона не відьма, має хрестика, я сам бачив…
Вони масно всміхалися, в очах скакали бісики.
— Ну, хлопці, — перервав регіт Кошута, — а тепер… Розгорнувши черес, поклав на столик пачку асигнацій.
Посипалися срібняки з гаманців і порохівниць дезертирів.
— Хто поїде до Яловичори? — запитав ватаг. — А ні, не скопом. Чигрин поїде, купиш, Васильку, сливовиці, ковбаски, молодому — нову ношу під зріст. Ти, Ксеню, і ти, наречена, робіть собі, що серцю миле, а ви, хлопці, лагодити курені; хто знає, може, й серед зими комусь придадуться.
Я сидів на камені і думав, що найщасливіший у всьому світі. Все мені зичило доброї долі: і потік, що веселим лоскотом наповнював рівчак, і темний праліс, розбуджений хоралами щебетух, і вітер, що нараз зав’ється між скелями, ніби чекає, коли мені надоскучиться і я піду, щоб вільно йому припасти до Коломиї з цілющою водою, і сонце.
Сонце було виразне і яскраве. Купини дерев раз коло разу сікли світлові запони, а по запонах вгору здіймалися звинені, переплетені стяги імли і зблискувала ніжними тонами веселка. Там, де веселка торкалася води, сиділа Дружана. Вона мене не виділа, а я чогось не наважувався туди ступити, мені здавалося, що я можу увійти в той рай тоді, коли мене покличуть. А вона мене не бачила і не кликала, хоч ніби відчувала мою присутність, бо неквапом, безпечно заплітала коси, тоді взялася перенизувати намисто. Нема такої сили, щоб нас розлучила, думав я собі. Нема!
Потому Дружана вийшла на скид, і ми, щокроку цілуючись, рушили до ватагового куреня. Кошута нас виглядав. Я завважив, як він, протерши скельця окулярів, злодійкувато шмигнув за ріжок і, зібравшися з духом, вийшов назустріч величавий, як єпископ.
— Щасти вам Господи! — сказав урочисто.
— Дай Боже щастя! — відповіли ми з Дружаною, і Дружана поцілувала старому руку.
Ватаг аж спітнів од задоволення. Чмокнув Дружану в щоку і запросив нас до куреня. Очі його потепліли й затуманилися. Він поставив на стіл пляшку вина, вийняв з потаємного схову в чересі персні.
— Живіть, діти, в злагоді. Любіться. — Торкнувся перснів устами, настромив Дружані на палець. — Хай вам Бог пошле багато синів, Ксеню. — Перстень придався мені лиш на мізинець.
Вино ми пили з витворного старосвітського кухля. Опісля Юр дбайливо загорнув його в хустку й поклав до тайстри. За переказами, це дарунок від Довбуша; Кошути були першими поселенцями в Розлучі, якось завітавши на цей бік Черемошу, ватажок опришків на знак вдячності за гостинність залишив господарям срібний кухоль.
— Чия ж ти будеш, дівчино? — звернувся Кошута до Дружани.
— Дочка Миколи Стадника з Красного Долу.
– Її батько розповідав, що ви колись товаришували, — додав я.
— То гарний чоловік. Ви підшукалися, діти, ніби помислено. За старожитнім звичаєм треба розіграти сцену, як молодий вирушає в діл по наречену…
— Дозвольте без церемоній, — попрохав я. Кошута завагався, та мене виручив Василь Чигрин, який саме вернувся з бесагами дарунків. Вибачившись перед Дружаною, викликав нас з ватагом надвір.
— Новини, стариня. Австріяки відступають у Румунію. Через тиждень у горах будуть росіяни.
— Новий цезар — по-новому штани латай… Якось-то буде. Мовчіть, братці. Маємо свято. Справимо весілля, як би це сказати: між фронтами.
— Австріяки грабують.
– Іди, — махнув на Василя Кошута. — Не треба про це, кат бери! Ну, чого дивишся?
— Краснодільський ватаг зігнав товар на шлях — все завернули в Румунію.
— Куца година! — Кошута почухав потилицю. — І дав я вам землю, над якою ви не трудились, і міста, яких ви не будували, і ви живете в них; з виноградних садів, котрих ви не садили, ви їсте плоди…
Він запалив люльку, побагровів, одкашлюючись, і мовчки махнув кулаком, мовляв, геть з очей, вражі сини.