Романи

Під куренем хлопці накрили столи обрусами, розставили довбані миски з закусками, пляшки з горілкою. Чигрин настроїв скрипку, Верешко продув сопілку, Федора з Данилкою принесли хтозна-коли й де випечений медівник, утиканий глицею і борівками. Ватага, окрім Василя Чигрина, жадна була повеселитися. Нагода дозволяла кинути сороміцький жарт, зблизька зазирнути молодій у вічі, випощено зітхаючи, лапнути за кругле плече молодицю.

Юр виніс цимбали. Розсілися на ослонах, умовкли, замислені. Чигрин задумливо водив смичком по землі. Раптом смичок блискавкою упав на струни і, ні на тисячну секунди не відставши, мелодію підхопили цимбали і сопілка.

Ой коби ж я за тим була, за ким я гадаю,
Принесла би сім раз води з тихого Дунаю.
Он коби ж я за тим була, про кого я мислю,
Принесла би сім раз води аж із Перемишлю.

То Олекса Третяк підладився до музик тріпотливим тенорком, закотивши од захвату в терні мочені очища.

— Ой-га!

— У-ха-ха!

Мацнули постоли землю, пішли колом. У дрібному не-заборонному гуцульському танку, пристосованому до спадистих майданчиків і розрідженого повітря, забулися, сп’янівши од насолоди, і не стало дезертирів, не стало удів. Кошута ходив по колу з пляшкою і чаркою, вгощаючи весільних гостей. Невзабарі в декого почали віроломно підгинатися ноги, та ми до безтями дріботіли гуцулочку, й здавалося, їй не буде кінця. Дружана поглипувала на мене сяючими очима, і я займався їх сяйвом. Вона смикала мене за руку, прискорюючи танок, ніби прагнула розтанути в русі.

Берешко вихопив од Чигрина скрипку, заграв приспівуючи:

Ой ти, хлопче, ненароком
Коло мене трешся боком,
Коли любиш, люби дуже,
Як не любиш, не жартуй же!

Хлопці, мов тріпотливі жайвори, повисли над землею.

— Ой-га! — гукнув Чигрин, потрясаючи темними закрутками кучерів.

Як би ми ся не любили,
Коли собі близько,
Нам ворота легко ходять,
Перелази низько…

Молодиці розпашілися, порозпатлувалися, як жагучі відьми, бликали, звискуючи, налитими пружними стегнами. Верешко перекинув мені скрипку, сам ухопив за руку Дружану, приспівуючи, шукав на льоту губами її щоку.

Хотів циган царем бути,
Бо у царя сала жмути,
В салі спав би й одягався,
Стелив ліжко, накривався.

Але жінка знакомита:
Затикана пір’ям свита,
На дві ноги налягає
І горба на плечах має.

Ой скрипочка із липочки,
А струни з барвінку,
Візьміть, хлопці, царське сало,
Не забудьте й жінку.

Таки добравши моменту, Верешко чмокнув Дружану в скроню. Заскочена зненацька, вона стурбовано позирнула на мене, тоді перейняла за руку Чигрина, а Верешко викотився з кола.

Ой рубаю та рубаю,
Сокири не маю,
Чужу жінку обнімаю,
Своєї не маю… —

гудів Верешко, вмостившись на ослоні. Йому відповіла задіта за живе Федора:

Закувала зозуленька
Та й сіла на плотик,
Поцілуй ня, милий, в личко,
А я тебе в ротик.

Я вивів Дружану з вінка танцюристів, і ми рушили до куреня. Услід нам хлопці забасили:

Пропили ми молодицю
За паленку-сливовицю,
Ні паленки-сливовиці,
Ні красної молодиці.

Ставши біля вікна, Дружана дивилася в позолочену осіннім сонцем полонину. Я пригорнув її.

— Дружко…

— Що, Ксеню?

— Я весь час бачу наш осідок у Розлучі. Хочеться простягнути руку, щоб відчинити перед тобою двері.

Вона притулилася щокою до моїх грудей. За стіною глухо й поквапливо, мов прагнучи швидше звільнити душу, перемовлялася з цимбалами сопілка. Нараз в Дружаниних очах заблищали сльози.

— Я подумала про батька…

— Ми не забудемо його. — Я налив у чарки вина. — Ви обоє мої…

Вона жалісно усміхнулась, витерла сльози, з тою, ще не згаслою, жалісною усмішкою, але вже з несподіваною лукавинкою в очах простягнула мені чарку.

— Пий, Ксеню. Я справді дуже щаслива.

Надворі веселими дзвониками бризкали цимбали, гучно, як недалека гармата, вдаряв бубон. Я подумав, що в цю хвилину на Німчицькому перевалі триває бій, падають із стромовин на колюче бескеття посічені шрапнеллю коні і… люди. Я дивувався, що дратівливий Кошута без тіні занепокоєння вдає веселого і безтурботного весільного батька; що самозабутньо гарцює Василь Чигрин; що нічим не виказують хвилювання інші, а про наступ Брусилова, мабуть, уже всі знають. Раптом я немовби прокинувся: це ті самі непоборні опришки, які стинали голови за кривду. Не в усіх одна міра терпцю, але це ті самі люди.