Забилося серце. Щось незнайоме було в тому, як Олена застигла біля плити.
— Олено.
Вона поволі, мовби не вірячи собі, повернула голову, і я побачив чужу, зі спотвореним, обезвіченим лицем жінку. Я хотів привітатися, одначе з горла вирвався хрип, і я сів на ослін, дерев’яніючи від страхітливого відкриття: це Олена, але з нею сталося жахливе нещастя.
Вона з хвилину мовчки дивилася на мене переляканими очима. Отямившись, потягнула за полу до комірки крізь вузенькі дверцята біля печі.
— Ходи ж, не впирайся, — шепотіла з присвистом. — На хуторі — москалі. Ще не знати, як поведуться. Хлопці тим часом ховаються.
Лишивши мене в темряві, зачинила на засув сінешні двері і вернулася зі свічкою.
— Ще не знати, як воно буде, — повторила. — Хлопці ховаються. Боже борони, якби уздріли з рушницею. В Мариничів знайшли зброю — побили і діда, і бабів. Обзивали бандитами і австрійськими шпигунами. І в мене є на постої — пішли до пароха в карти грати.
Лице і чоло поскороджене чорними виразками, колись вогнистий погляд розпливався під мутною сизою паволокою. Пасмо живої шкіри зосталося під очима і надбрів’ям — рівна прямокутна латка.
— Що з тобою? — ледве витиснув я з себе, ховаючи очі.
Свічка випала з її рук, язик полум’я метнувся по долівці і згас. Олена тихо заридала.
— Ксеню-соловейку!.. Ти ж не чув! Я цілком забула, що ти не знаєш. — Вмовкла, і стало тихо, як в могилі. — Йди, Ксеню… Ось-ось солдати вернуться.
Я пригнічено зітхнув й рушив до виходу. Олена провела мене до вирви за осідком. Стали біля вориння.
— Я не хочу, щоб ти довідався від когось… Я, Ксеню… я заражена. — Вона оповідала поволі, довго підбираючи слова, наче шкодувала мене. — Лишив це мені вартівник з тартака. Занапастила чоловіка, дітей… Сталося це на другий день після того, як ти обняв мене. Пам’ятаєш? Він, зайда, щось белькоче, але приємний з обличчя, молодий.
Не знаю, що на мене найшло… Данило через це покинув. Ходить по молодицях, розносить… А я не мала відбою. Ви на фронті, повно жінок, а чогось до мене і до мене… То дезертир, то гайдурик підріс — жіночого тіла забаглося. А я не мертва. Перенічкувала з тим, з іншим… Що я, Матінко Господня, хотіла тої нечисті? — Олена по-чаїному заскімлила від розпуки. — Тоді… спекла лице!
— Олено!
І мовила веселіше, мало не зі зловтіхою:
— Порох, гас, живиця, лій… Наколотила, запалила скрутель з соломи… Лиш очі пов’язала рушником. Не хотіла чекати ні Божого змилування, ні Божої кари. Сама…
На дорозі почулися голоси п’яних жовнірів.
— Втікай, Ксеню… Люди з мене сміються! Ти не будеш?
— Не буду, Олено.
Дружана звелася навстріч, очі сполохано наздоганяли мій погляд.
— Що?
— В селі росіяни. Загорни в убрус карабін і поклади під скриню.
— Ти так довго пропадав… Я поцілував її.
— Уже скаржишся?
— Хіба зле — говорити, що думаєш?
— Рот не город, не загородиш.
— Ти йдеш за обозом — і тебе не буде ще довше.
— Закотимо підводи до Чигрина. Це близько.
— Не барися. Потому я буду лишатися без тебе, а сьогодні приходь відразу.
Я вернувся перед досвітком. Дружана вже спала. Косими лезами свічка полизувала вилинялі стіни. Я вмостився побіч, шукаючи очима чогось такого, що б допомогло мені переконатися, що я — господар, сім’янин, бездрімно стою на чатах притулку. Але такого предмета в хаті не знайшлося. Батько лишився рано без родичів і звів господу на скупий парубоцький лад. І я нічого не докупив, і чи буде можливість?.. Та заплющую очі — і в уяві вимальовується кожна дрібничка. Все — моє, хвилююче рідне, без нього я не був би сам собою. І я справді відчув себе значнішим, зиркнувши на розсипані по подушці каштанові коси, на по-дитячому надуті губи моєї дружини, на безпечно відкинуту руку, готову мене пригорнути. Руки в неї були міцні, засмаглі, присіяні золотистими волосинками. Сорочку вона, лягаючи, розстебнула. З-під чорнобривої вишиваної лямівочки висвічувало повне персо з рожевим соском. Рядно обтікало крутий стан, широкі манливі стегна. "Мамка, — подумав я. — Вона створена, щоб народжувати дітей".
— Дружано, — мовив я, коли вона прокинулася. — Якийсь час я не хочу показувати тебе людям. Будемо ходити в ліс, на царини.
— Мені однаково, — відповіла вона, мружачись і лупаючи спросонку віями. — Крім тебе, мені нікого не треба.
— Ти прекрасна й розумна.
Я задув свічку. Раптом перед моїми очима постала чорна порожнеча Олениного обличчя.