— Ти стомився, — сказала Дружана. — Спи.
Я прокинувся пізно. Надворі мрячив дощ, село запеленав туман. Побачивши, що бочівка наповнена водою, я вискочив з хати. Прибравши в стайні, Дружана силкувалась закотити під дровітню буковий ковб.
— Не руш! — крикнув я, ніби мене підмінили. Я схопив її за руки. — Прошу тебе раз назавжди: не чіпай чоловічої роботи. — Штовхнув ковб ногою, увігнавши топір, підняв сторч.
— Але що це мені?
— Прошу тебе.
— Я звична.
— Дружанко, — аж зіпрів я. — Коли мене не стане… Я запнувся і жбурнув ковб під дровітню.
Дружана мить стояла ні в сих ні в тих, відтак підняла на мене усміхнені очі.
— Йдемо снідати.
— Що? — здивувався я, бо дома не було жодних припасів.
— У нас були гості. Чигринова неня принесла бринзи, крупи, олії… І за це сваритимеш? Я не хотіла брати.
– І образив він її стукотінням довгим, як котяча молитва, — не зміг я не розсміятися. — Ні, Дружанко, не сваритиму. Але ти народиш мені здорового сина.
Вона почервоніла, очі зблиснули й пірнули під вії.
— Не треба надриватися, коли я дома.
Ми закінчували снідати, коли в сінях зачовгав Сергій Верешко.
— Комісія. Солдати пересварилися між собою і від’їхали. Мені здається, вони мали зреквізувати худобу.
– І змилосердилися!
— Начальник вимагав загнати овець, але солдати відмовилися виконати розпорядження. Оце армія: солдат командує офіцером!
Повідомлення звучало, як вигадка, і я, покінчивши з млинцями, вагався: слід мені, як статечному ґазді, перехреститися чи й так обійдеться.
— Гроші московські бачив? — Сергій простягнув асигнацію.
— Які нам тепер брати за роботу? — посміхнувся я. — Рублі чи крони?
— Кошута вирішить.
— Юр захоче австрійських. Я особисто згоден на натуру. Ось дари, які ви повинні приймати від них, — підладився я під Юрів голос, — золото і срібло, мідь і шерсть блакитну, пурпурову і темно-червону, і козячу шерсть, і шкіри баранячі червоні, і шкіри сині, і єлей для світильника…
— Що це з ним? — звернувся Верешко до Дружани. Вона переплела руки на моєму плечі і, стрельнувши лукавинками, забубоніла:
— Я пересичений чадом овинів і туком відгодованої худоби…
— Молодята! — сплеснув Сергій руками. — Що це з вами? — Нарешті здогадався, що ми перекривляємо ватага, і зареготав. — Перестаньте робити зло. Навчіться робити добро. Шукайте правду. Рятуйте пригнобленого. Захищайте сироту. Заступайтеся за вдову… Між іншим, розлуцькі вдови присилували Чигрина ділити сіно, бо солдатські коні об’їли село до бадилини. Чигрин з досвітку на вагах. Йдемо допоможемо.
— Солдати справді від’їхали?
— Подалися.
— Багато їх?
— До ескадрона.
— Може, прочули, що ватага вертається?
— Погода псується, — сказав Верешко, пропустивши мимо вух мої слова.
— Завтра на Яровицю?
— Порадимося з Чигрином. І в мене, Ксеню, — він з ваганням позирнув на Дружану, — конфузія. Федора — жінка не для життя. Та я давно те бачив, але тут — немічна мама клопочеться, недосипляє, а Федорі хоч на хвіст сядь. Ні сорому, ні совісті. Аби ліжко розстелене і гарячий парубок. Не для дому баба. Я наворкотів — забралася, ніби й не було між нами нічого. Смок дуркуватий, а не баба. Розумієш — коханка. А мені коханки не треба. Мені — щоб зварила, випрала, товар доглянула. Опісля ніч велика, а я, слава Богу, здоровий… Буде важко без неї, бо щось таке є в жінці… Ну, але жити нема з ким.
Мені навинулася на гадку слушна до випадку фраза з Біблії, проте змовчав.
Над Чигриновим обійстям висів гомін, як над ярмарком. Олена стояла з Василем біля ваг. На мить мені стисло горло, коли спіймав на собі її погляд. Вона заплющила очі, мовби кажучи: "Нічого, обійдуся і без лиця". Потому очі розплющилися, стали спокійні і добрі.
— Ксеню! — покликала.
— Що?
— Чого не признався, що привіз жінку? Щастя і злагоди, Ксеню!
— Дякую, Олено.
Над юрбою мелькали прим’яті ношені кресані. Я ледве впізнавав парубчаків — повимахували за два роки, повідпускали вусики й чуприни. Дівчата теж вилюдніли, стримано звискували, коли котрийсь із леґінців запустить під горбатку мацку долоню, і винувато озиралися на нас, мовляв, що вдієш із зеленцями, ото якби старший моргнув!
Я підмінив Чигрина на вагах.
— Бачиш? — показав Василь на хлопців. — А ти хочеш миру?
Я не озвався, і Василь додав:
— Чуєш, а москалі — вуйки. Це не солдати. У них рало перед очима.
Я стріпнув з кресані краплини дощу і сказав:
— Візьмемо в Яровицю молодих на підмогу.