— Ви один? Солдат усміхнувся.
— Вибачте. — Позіхнувши, накрив долонею рот. З горла вирвалося хропіння. — Не один…
Я вийшов надвір. На обійстя заїжджали підводи.
Три доби крізь село безперервним потоком ішли війська. Ці три доби ми з Дружаною пересиділи в зимарці між лісами. Потому півдня було тихо, лише десь за горами погупували гармати. Я пустився до лісу по дрова і почув скрегіт коліс. З-за гори на шлях витягувався обоз. З підвід долинав стогін, біліли пов’язки.
Ми зійшли до села. Коло церкви темніла купа трупів. Край майдану стояв офіцер з прапорцем і гукав до літніх погоничів у шинелях:
— Покійники є? Нема? Котись!..
Змахував прапорцем і дожидався чергової підводи.
Біля купи трупів на камінному тапчані, де парох на Йорданські свята складав необхідне при відправі причандалля, стояла цеберка з документами. Коли на підводі був мрець, офіцер першим ділом вибирав з кишень і шпурляв до цеберки документи, тоді солдати переносили тіло.
Хата була вистуджена. Я розтопив плиту. Дружана заходилася зшивати подушки. Вона працювала мовчки. Взагалі, відколи нас викинули з домівки, вона лише відповідала на мої запитання.
Надвечір дорогою зашкандибали піхотинці. Хто йшов зі зброєю, хто голіруч, хто провадив під руку пораненого. Солдати зупинялися випити води і брели далі. Вночі на несідланих гуцульських конях проскакали вершники — рештки розбитої армії. Наступного дня ми чекали австрійців, та вони не появлялися. Падав мокрий сніг. Над білогривими вершинами висіло злиняле зимове сонце. На дорозі почалася чалапавка, Черемош рвався з берегів мутною холодною хвилею і виколочував із зарінків гіркий дух зіпрілого пруття.
Ми злагодилися в полонину. Виїхали за північ і дісталися на місце в присмерки. Тут уже підмерзали потоки, зашкаруб сніг.
Хлопцям ситуація була більш відома. Виявилося, що наступ уздовж Чорного Черемошу для росіян не відіграв ніякої ролі, це був відвідний удар: загубили армію, зате взяли на півдні Кирлибабу й успішно просуваються по Золотій Бистриці на Якобени.
— Після провалу в Галицьких Карпатах, — міркував Юр Кошута, — ні ті, ні другі не поткнуть носа на Черемош. Можна сміливо сходити з полонини.
Наш обоз розтягнувся майже на кілометр. Рухалися мляво. Лив дощ, тіпала снігова хурделиця, вночі дорога вбралася в ожеледь. Між вкритими тужавим снігом царинами лежали темні, наповнені гомоном підступних потоків прірви. Мене томила нудьга. Коли зупинилися на перепочинок, я підкликав Миколу Маринича.
— Куриш?
Хлопець закрутив великими, темними, як окалина, зіницями Й розгублено всміхнувся.
— Звикаю.
Я дав пушку з тютюном й виждав, доки досмокче цигарку.
— От прийшли росіяни, — сказав я. — Будуть забирати в рекрути. Підеш?
— Атож.
— Не сховаєшся?
— Ні, — мовив леґіник зміцнілим баском. — Бо коли втекти з самого фронту, то для начальства — пропав безвісти і нема клопоту.
— Значить, втікати з фронту — надійніша справа? А хтось за тебе проливає кров!..
— Чого за мене?
— А якщо перед мобілізацією змовитися і розбігтися?
— Переловлять.
— Краще втікати з фронту, краще самому? — спитав я.
— Так.
— Вовча в тебе натура.
На Миколиному лиці не здригнувся жоден м’яз.
— Тут до справжнього бунту ніколи не дійде.
— Тут усе перекосилося, правда?
Хлопець похмуро мовчав, мовби докоряючи собі за нерозважливу відвертість.
— Біжи, — сказав я. — Он з коня кантарок злетів. Він здивовано зиркнув на мене і почовгав пріч. Чигрин весь час стояв збоку, не втручаючись у нашу бесіду, а тепер спитав:
— Як?
— Слизоніздрі.
— Треба привчати трохи. Ще легкі розумом.
— Черемош набухає.
— Боюся, що забрало мости.
Мов наздоганяючи присмерки, подув вітер. Я дав коням волю, відпустивши віжки, підняв комір сардака, заплющив очі.
— Коли я почав жити? — запитав себе раптом вголос. — Того дня, коли дяк побив? Коли отримав від Максима Третяка дарунок? Чи коли поселився в батьковому осідку?
Дитинства не було. Зате були парубоцькі витребеньки. І фронт. І втеча з двічі полоненим Смоляком. Дружана… І вже дорога — за обрій. Дні висипалися, як зерно з коша. Мариничевим ровесникам більше поталанить. Старий Кошута розповідав, що став дорослим в одну мить: коли, вернувшись з пасовиська, побачив на катафалку мертвого батька. Сирота, оженившись, вступає в літа і, не мавши молодості, несподівано починає хилитися від внутрішньої знемоги.
Коні йшли, низько опустивши заінеєні морди, хрипіли і заточувалися. Періщив дощ. Я дістав із тайстри мокру бринзу. Відкусив шматочок, решту поклав назад. Від бринзи тхнуло прілою шерстю, мулом і кислим духом глиці. Я понюхав долоню. Вона пахла мертвечиною. Шкіра на руках зашкарубла й потріскалась. Тяжко в горах дається насущний!..