— Е-ге-ге! — закричали в голові обозу.
Певне, знесло місток. Я поліз під сидіння за топірцем. Поки добрався до своїх, у березі розіклали багаття. У сутінках ревів Черемош. Язик світла від вогнища лизнув високу ребристу хвилю.
— Залило дорогу, — прошепелявив ватаг, тримаючи люльку в зубах. — Почекаємо до ранку.
— Отара не пройде, — мовив Чигрин.
– І зовсім не проїдеш, — гримнув Кошута, запалюючись злістю.
"Якби він не кричав, — подумав я, — ми почали б химерити. Кричи, стариня!"
— То ще добре, як не розмило дороги, — пробурмотів Чигрин і відійшов од підвід.
— Я спробую конем, — випнувся Микола Маринич.
— Марш до отари! — заволав ватаг.
Набряклі Мариничеві постоли захлюпали між возами. Кошута навпочіпки присів біля вогню, вибив попіл з люльки.
— Скоч-но, Ксеню, — як не дивно, він дуже рідко підвищував на мене голос, — розстав голопузих стерегти товар.
Ледве пересуваючи ноги в згуслій глині, я рушив уздовж обозу. Леґінці неохоче йшли од вогнищ. Вигулькнувши з-за підводи, Микола Маринич забубонів:
— Дідько старий! Стара шкапа!
— Ти про кого, моя надіє? — запитав я, посміхнувшись.
— Чого гавкає!
— Хочеш ляща, парубче? — зупинився я, зрозумівши, що це стосується Кошути.
Микола вражено занімів і відстав на кілька кроків.
— Двоє до отари, — сказав я, — четверо до череди. І не бавтеся дробовиками.
Микола минув мене, злостиво погримуючи кулаком по солдатській флязі, почепленій до пояса.
— Безтямне! — кинув я йому вслід.
— Рана загоїться, Ксеню, а слово — ніколи, — з образою озвався Маринич.
— Зажди! — гукнув я.
На його лиці заграли відблиски багаття. Він дивився на мене широко розплющеними колючими очима.
— Щось таке почув, — сказав я суворо, — за що гуцулові можна до грудей ножа прикласти? Так?
— Ножа?!
— Так. Іди й подумай.
X
До Розлуча обоз дістався аж четвертого дня. Надворі лютувала заметіль, проте ватагу стрічали всім селом, з хлібом-сіллю. Юр Кошута прийняв од громади дарунки: сувій льняного полотна на білизну пастухам, гору білих рукодільних шкарпеток, в’язку виправлених шкур на кожушки, бочку меду, ночви свічок, віз борошна. Чемно подякувавши, Кошута по пам’яті повідомив, скільки в кого прибуло ягнят, телят, лошат, та ось голос його зірвався:
— Громом спалило сорок і три вівці. Прошу відсудити судом, і порадьтеся, чи можу на будуче брати під свою оруду людське майно.
Зі словом від громади виступив дев’яносторічний сухорлявий, але моторний і на вигляд ненабагато старший за Юра Клим Маринич, Миколин дід.
— Громада низько тобі кланяється, сину, — промовив тремтливим тенорком. — У річках нуртує зрадлива хвиля. У лісі стогне лютий звір. У небі котиться стрімкий грім. Ми віримо, що ти сумлінно пантрував наше добро і не мав ріски сну в оці. Нам невпродиво твій нестерпучий жаль, бо ти — чесна людина. Посполом дякуємо за службу. — Старий обвів юрбу звеселілим зором. — Рости великий, сину.
Навколо забринів смішок, заплескали в долоні. Клим Маринич поцілував ватага в скроню і за руку привітався з пастухами. На його знак дівчата піднесли полонинцям наповнені кварти. Ми випили, хекнули і в супроводі натовпу рушили до церкви. Парох нездужав. Та він і не потрібен був.
— Отче наш на небесах, — солодко, як Златоуст, затуркотів прощений громадою Кошута. — Будь милостивий до нас, Господи, Боже наш, і хай славиться ім’я твоє, і хай славиться спогад про тебе високо в небі і внизу на землі…
— Хай буде царство твоє над нами нині і завжди, — схлипнув тенорок діда Маринича. Для оказії він чисто поголився, між чорними, трохи понурими вусами, на які з заздрістю задивлялися й парубки, жевріла лагідна усмішка. — Прости і помилуй нас, що б ми не зробили проти тебе, і не вводь нас у спокусу.
— А чого Бог вводить у спокусу? — голосно прошепотів Микола Маринич, не спускаючи з діда покірного погляду. На леґіника покосилися, і він услід за дідом повторив: — А врятуй нас від зла, бо твоє царство… Мій дідо — як лісовий див… І во віки віків.
— Ввечері прошу всю ватагу до себе додому, — підняв руку Кошута. — З жінками, хто жонатий.
Над юрбою зринув гомін, полилися бубонці сміху.
— Переспали в барвінку, а на ранок… — Побачивши мене, Микола прикусив язика і опередь товаришів шугнув у натовп.