— День за днем… Багатвечір на порозі, — бубонів Юр, під руку ведучи діда Маринича.
— Ксеню! — наздогнала мене Крицякова Олена. — Бачилася з твоєю, Ксеню. Де таку білозірку надибав?
— У темному лісі.
— То й видно. Між людьми давно була б у парі. Не ображайся, але я подумала: "Ади, бурлиголова! Хіба він її вартий?!"
— Невартий?
— Ще подумала: цій любасці потрібне щастя. Перед нею треба розплистися медом і молоком. А він — сухий, калічений, злодумний…
— Ти ж не куштувала який.
— Гарна! — прицмокнула Олена, пропустивши між вуха мовлене мною.
На оболоні вирувало людське стовпище. Олена пішла вилучати товар, а я з в’язкою сіна на возі поїхав додому.
Дружана відкинула ворота, метнула в мене далекий і променистий, як сонце, погляд і, взявшись за кантарок, допровадила конячину в затишок оборога.
— Я розпряжу, Ксеню. Там тепла вода, іди митися.
У сінях я зняв із себе зітлілий сардак, зітлілі гачі, зітлілу сорочку. Мені здалося, що й карабін зітлів, і я колупнув нігтем деревко. Помившись і натягнувши свіжу білизну, впав на лежанку, розкинув важкі од втоми руки.
"А що має казати Юр Кошута? Тяжко дається хліб у горах".
У світлиці все було переставлене на краще, образи окутані рушниками, пахло хвоєю.
— Поїж, — сказала Дружана, нахилившись. Я погладив їй руку.
— А ти?
Ми їли з полив’яної миски, перезираючись, і всміхалися. Прийшло просте й незгірше життя.
— Кошута запросив у гості. Підемо?
— До нас навідувалась Олена.
— Про що ви розмовляли?
— Вона розповіла, як ти мало не застрелив дяка.
— Нема що згадувати.
— То правда?
— Чиясь вівця блукала на царині. Я загнав на обору і поїхав на звал по дрова. Повертаюся — шарварок. Дяк обзиває злодієм. Попік йому м’яке місце дробом.
Дружана розсміялась, потому звела брови і спитала:
— Що з Оленою?
— Гасом ошпарилася. — Чи через втому, чи тому, що обвітрилося, в мене запекло і стерпло обличчя. — Гасом, — повторив я, дивлячись на мальований глечик у закутні.
— Вона була гарна, Ксеню? Я кивнув.
— Дуже?
— Як ти. І ви були б надзвичайно схожі.
Знявши кептарик, Дружана лягла побіч мене, уткнувшись лицем у плече.
— Не ховайся, — сказав я, перебираючи пальцями дрібненькі завитки кіс на її скронях. — Я хочу тебе бачити.
— Ксеню, — мовила вона тихо. — У нас справді буде гуцулик. Тепер справді.
— Син?
— А хто кого більше любить? — поривчасто підхопилась Дружана і, сміючись, сперлася мені на груди. — Якщо ти мене більше любиш, народиться син. Коли я… Ну, хто кого більше любить? Хто більше любить, Ксеню? Чуєш? — затермосила вона мене. — Хто кого більше любить?
— Я.
Вона заперечливо крутнула головою.
— Ні. Я тебе так чекала!..
– І я вернувся додому багатим господарем. Ми на весь рік маємо що їсти і маємо чудову ношу. Щонеділі будемо кликати когось у гості, а в будень я займуся… Вгадай чим?
— Щось змайструєш.
— Найкраща і найрозумніша, я займуся різьбярством. Першим ділом вирізьблю твій портрет.
— Різьбярством, — уже впевнено міркував я. — І не яким-небудь. Треба виписати книжок. Може, я прославлю ці занедбані гори?"
Кортіло сказати про це вголос, сказати набагато більше, а іншими словами, вигадати себе в приємній для серця історійці.
— Уся наша хата буде в оздобах, — мовив я пихато, ледь ворушачи губами.
— Так?
— Я її нікому не відпродам.
Дружана засміялась, заглядаючи мені у вічі.
— Ти її так вичічкаєш, що нам страшно буде зайти.
— Я поселю тебе з сином у зимарці.
— Боже!
— Посаджу на хліб і воду. Всі сили і всі гроші оддам мистецтву.
— Ти добрий, пошануй нас.
— Я злий! — сказав я хриплуватим моторошним басом. — Я ненавиджу Міттельштедта.
— Хто це?
— Німець. Офіцер. Наш ескадронний командир. Він читав нам книжку одного російського письменника про війну росіян з Наполеоном і вчив, як бити росіян. Це не армія, а вал, говорив він. Вал треба розсікати, заходити в тил і оточувати.
— Хочеш побалакати про війну?
— Хай їй чорт! — Я схопився з лежанки. — Одягайся. Йдемо в гості.
— Не нап’єшся?
— А що?
— Не треба.
— Не наврочуй, сонечко. Я тебе безтямно люблю, і в нас буде син.
— Я думала… Інколи мені здається, що ти сердитий.
— Я протестую не проти людей, а проти неволі. Я — за повну волю і розум, за самовизначення людини. Мабуть, у наш час у цьому нема нічого поганого… Але я заговорив, як книжник. Вибач.