— Одіб’ю товар, стариня. Одіб’ю або вернуся без голови.
Ватаг видивився, ніби побачив перед собою божевільного.
Я чвалом рушив до церкви, вдарив у дзвони. На вулицю почали виходити чоловіки. Верешко похнюплено волік за ремінь утятий манліхер.
— Збирай, Сергію, погоню.
— А ти?
— Я їх перестріну.
Я проїхав зо п’ять кілометрів і, пустивши коняку в узвір, рушив через верхи пішки. Невдовзі побачив череду. Худоба посувалась поволі, розтягнувшись на добрі гони. Ззаду і спереду їхали вершники. З годину довелося йти хребтом, відтак повернув на захід і пересік ліс. Внизу, стиснене білими рубцями криги, блиснуло плесо Черемошу. Солдати повинні були ось-ось показатися з-за кручі. Я спустився на скелю над дорогою і висипав з патронташів набої у ямку в снігу.
— Звідси вам не вибратися!..
Їх було п’ятеро. Ще п’ять їхало позад череди. Я вистрілив у повітря і потряс над собою карабіном. Солдати заметушилися, та меланхолійні гуцульські воли наперли на коней і потиснули їх до скелі.
— Кидай зброю! — гукнув я.
Через тупіт копит не почув пострілів. Куля дзенькнула над вухом і колупнула стовбур смереки.
— Ось як ви забалакали! — Я прицілився. — Прости, Господи…
Один з п’ятірки, широко змахнувши руками, полетів з коня у Черемош. Солдати вдарили залпом. Нудним квилінням зацівкали кулі. Я стояв на весь зріст і ще раз запропонував мирну розмову. Мені відповіли новим залпом. Хтось із них викрикував слова команди, і ці слова означали: "Пограбуй, убий, поглумись!" У мене зціпилися зуби, руки і очі робили своє діло без участі свідомості. Я стояв на скелі, як п’яний, дивлячись, як воли, розділившись на два ручаї, минають постріляних солдатів. Далі череда лавиною накотилася на тіла.
Отямившись, я збіг на дорогу, половив солдатських коней і повернув їх головами до скелі. Воли понуро замахали рогами і теж почали шикуватися в ряд упоперек дороги. Я крок за кроком одводив коней, воли вслід за ними переступали боком, мовби виконували дивовижний танок.
Нарешті тупіт стих. Чулося тільки важке посапування тварин. Над чередою піднімалися клуби пари.
Хвіст з’юрмленого над прірвою живого стовпища ховався десь далеко між горами. Там солдати у відчаї, мабуть, лупцюють худобу прикладами і шаленіють од злості, та зрушити цю інертну масу їм не вдасться: якщо на дорозі завал, зірвано місток чи шлях перекрито гірським спливом, досить стати конем упоперек, і кожна тварина зробить те ж саме, і череду не здвигне з місця ніяка сила.
Десь за кряжем затріскотіли рушниці. Не минуло й п’яти хвилин, як череда попливла назад. Я відібрав уцілілу під копитами російську гвинтівку з відімкненим штиком.
Один з грабіжників здався на милість ватазі. Це був ще молодий, спокійний і приємний з обличчя солдат. Відповідав на запитання розважливо, зрозумілою для хлопців мовою, одначе те, що він казав, викликало дикий подив.
— Побалакай-но з ним, — звернувся до мене Юр Кошута. — Він тебе наведе на розум.
Солдат говорив про мародерство, до якого докотилася регулярна армія через недбальство генералів, мішав з болотом ім’я свого царя і хвалив нас за гідність і відвагу. Я потряс перед його очима топірцем і попередив, що зітну голову, якщо пускатиме біса. Солдат звів на мене цілком щирі сині очі й сказав:
— Я — більшовик. Ви мене розумієте? Я проти мародерства. Я проти війни.
— Чого ж ти в мундирі ходиш?
— Я за завданням партії більшовиків… Я агітую проти війни, проти всіх трьох орлів… Так, я в мундирі, але…
Сплюнувши, я гаркнув:
— Марш на чотири вітри і п’ятий шум!
Він обвів гори якимось зворушливо тужним поглядом і, з жалем глянувши на трупи своїх товаришів, поволі пішов геть.
Ми дивилися йому вслід трохи розгублено.
— Я пропонував скласти зброю, — сказав я. — Нема чого шкодувати.
Солдат обернувся до нас лицем і прощально помахав рукою.
— Чорти його знають, що за морока, — сердито промимрив ватаг.
"Більшовик? — подумав я. — Хлопець начебто славний. У цій проклятій війні не збагнеш, хто брат, а хто сват…"
XI
Минуло вісім років.
Осіннього ранку з експреса Берлін — Бухарест у Чернівцях вийшов міцної будови, та вже з утраченим здоров’ям чоловік. На пероні з байдужим виразом на обличчях походжали молоденькі повії. Коли чоловік, поставивши під стіну валізу, збентежено зиркнув уздовж вагонів, мов не розуміючи, що сталося, куди тепер без нього рушить поїзд, одна з повій стала поруч і окинула прибулого зацікавленим поглядом: ще недавно, до того, як на лиці появилась хвороблива блідість, він був вельми вродливий.