— Він був красень, — зухвало прошепотіли уста повії і через мить з якоїсь підсвідомої спонуки мовили: — Ходімо до мене, пане!
Чоловік стрепенувся.
— У мене затишна квартирка, — докинула повія, припускаючи, що в нього, можливо, не недуга, а лиш жахлива втома. Чого не трапляється в дорозі! Досі вертаються додому розкидані по світу фронтовики. — Ви були солдатом, пане?
Чоловік невиразно кивнув. Тепер він дивився на маневровий локомотив і стояв упівоберта до дівчини. Шкіра на його щоках була біліша за папір, під очима темніли сині підкови, міцно стулені губи — без кровинки. Зодягнений навіть ошатно. Дівчина знала, що через кілька днів зостанеться в лахмітті, бо місто голодувало, а такі люди, як завше, без гаманця і вимінюють одяг на шматок хліба.
— Пане!
Чоловік нагнувся за валізою і рушив до розкладу приміських поїздів. Дівчина пішла за ним, хоч бачила, що нічого з того не буде: це селянин, такого не спокусиш.
— Пане!
Прибулий, не глянувши на неї, накрутив годинника, якось кумедно, мов по щаблях драбини, проте досить легко ступаючи, пішов уздовж перону до міських воріт.
— Гуцул! — Дівчина зробила презирливу гримаску. — Гуцул-злодій! — Не заспокоївшись на цьому, вона наздогнала його і мацнула обличчя сердитим поглядом. — Пане!
Він ішов не озираючись.
— Німий, чи що? — Дівчина закопилила губу і, війнувши спідничкою, попростувала назад.
Поїзд на Вижницю відходив увечері, і Оксен вирішив оглянути місто. До центру поспішали замурзані підлітки з приміських фабрик. Спершу Оксен не завважив, що рух на вулиці лише в один бік, коли ж дійшов до перехрестя, побачив юрби людей, що вливалися в ущелину магістралі, яка вела до середмістя.
Його підхопив потік, невдовзі він опинився на площі перед ратушею. З балачок довідався, що розпочався студентський страйк, викрили підпільну друкарню і буде бійка. Схожий обличчям на румунського короля міщанин, який назвався пенсіонером, вигукнув, що вісімдесят відсотків теперішньої молоді — потенційні бандити.
— А може, й усі дев’яносто, — поправив себе, розмахуючи топірцем, змонтованим з нанизаних на сталеву трубку рогових плиточок. — Може, дев’яносто, кажу. Король повинен запровадити такий порядок, щоб на кожного бандита припадав поліцай. Чому наші жандарми досі без гумових кийків? Чому, як в Америці, на кожному стовпі нема сигналізації? Уряд сушить собі голову реформами, а вони онде що витворяють. Ведуть державу до загибелі. Підривають нашу міць. То ще треба розміркувати, чи ми зможемо побудувати нову щасливу Румунію. Ми в оточенні зовнішніх і внутрішніх ворогів.
— Стули писок, мерзотнику! — гримнув хтось із натовпу.
"Пенсіонер" і не думав утихомирюватися.
— Я вам скажу, панове, ось що, — розмахував він топірцем. — Хто за всіх часів був найнебезпечнішим єретиком? Інтелігент. Хто з-поміж інтелігентів найбільший іскаріот? Той, хто пише книжки. Хто між іскаріотами найнепевніший бандит? Студент. Я будував би замість шкіл тюрми. Я посилав би їх не вчитися, а на каторгу. Оце була би користь державі! Ворог, панове, проникає в нашу душу. В нашому домі готується диверсія. Нас оббріхують перед світом. Треба набирати армію і збільшувати жандармерію…
Під ратушею почалась метушня, почулося улюлюкання. Натовп розступився. Поліцаї гнали зв’язаних понівечених студентів. Їм навперетин кинулися зашмірані хлопці, яких Оксен бачив, коли йшов до міста. Поліцаї видобули шаблі. Заревіли сирени, юрби зімкнулися, наперли на хлопців, почалося стовпотворіння, по головах затанцювали палиці.
— Який смисл виходити без зброї! — стиха сказав Оксен.
— Ага, пташку! — "Пенсіонер", про якого забув Оксен, вцупився йому в комір. — Ану ходи, ходи, ходи!
Ззаду Оксена підштовхував худорлявий, як хорт, парубійко в кованих черевиках. Невдовзі розділити куш винагороди надбігло ще шість хортів у кованих шкарбанах. Оксена запровадили в напівтемний завулок, у похмурій триповерховій кам’яниці відчинилися залізні двері.
У дворі жандармерії таких, як Оксен, було вже кілька десятків. Проте Оксена завели до приміщення. У ніздрі вдарив гострий дух сечі і тютюнового перегару.
— Щось ви мляво працюєте, — сказав до "пенсіонера" офіцер з пов’язкою на рукаві.
Той вирячився на офіцера і зарепетував:
— Але цей закликав до зброї!
— Хто такий? — холодним металевим голосом запитав поліцай.
— Вертаюся з італійського полону.
— Шпигун! — Поліцай похитав головою і, записавши щось до реєстрової книги, кивнув двом лобурякам, що стояли напоготові в кінці коридору.