Навесні тут ще мешкали люди. "Не пошесть". Він вийняв з-за таблички гілку черемхи зі скоцюрбленим засохлим листям. "У полонині…"
До Розлуча прийшов пізно вночі, такий втомлений і хворий, що решту дороги здолав навгад. Доплентавшись до хати, єдине, що свідомо зробив, — заклав на засув сінешні двері. Приснилося, що провалився під лід, потому зі Смоляком ішов по трупах, і на нозі подзвонював ланцюжок з хрестиком. Далі плив у холодній невиді, нарешті опинився дома, кинув на скриню карабін і впав на лежанку. Подумав, що ліпше покласти карабін біля себе: не дай Боже, до хати заскочать хлопчата, а магазин повен патронів. Згадав, що двері зачинені, й з полегкістю поринув у сон.
Минуло півтори доби. Прокинувшись, Оксен зиркнув на скриню — карабіна не було. Ковзнув поглядом по собі. Весь у крові. З неймовірними труднощами доповз до бочівки. Лежачи долі, застромив руку: сухе дно. На лаві надщерблений глечик. Він спробував дістати його, та глечик випав з рук. Під купкою черепків сірів коржик запліснявілої крупи. Він виколупував зернятко за зернятком, витирав пучками і клав до рота. Тільки наступного ранку йому вдалося видряпатися на ліжко. Заплющив очі, намагаючись пригадати, хто його побив. "І карабін забрали…"
Італійці не били. Це добрі безжурні люди. З ним довго морочилися, ніяк не могли взяти до тями, що його дратує будь-яка балаканина, що йому легше жити мовчки.
"Не італійці".
Правда, якось до лазарету привезли близько сотні покалічених італійців, учасників незбагненного "походу на Рим". Ці, вередуючи, штовхали санітарок ногами. Коли повидужували, в палатах запанував попередній спокій.
До Оксена ставилися приязно. Він перебував у Італії з сімнадцятого до двадцять шостого року, і за винятком дурня, учасника "походу", який пхнув його ногою в живіт, нема кого згадати злим словом. Він, щоправда, майже не виходив за огорожу лазарету, але хіба там працювали інші люди, ніж по всій Італії!
"Хто тепер у селі? Австріяки чи росіяни?"
В уяві постав росіянин, що назвався більшовиком. Якби в селі стояли солдати цього ґатунку, то, мабуть, не місили б кулаками і прикладами сонного гуцула. Зрештою, він більшовикові не вчинив кривди — відпустив живого-здорового. Загадковий хлопець…
"Чого боїться Крицяк? Хіба він не знає, що сифілісних не беруть ні до армії, ні на роботи? Перевікує чоловік, як полохливий заєць. Що мене палить?.."
Уночі вперіщила злива. Оксен вибив лопатою засув, виповз на поріг і припав губами до калюжі. Ніяк не міг вгамувати спрагу. В небі з веселою злістю погуркував грім. Очі засліплювала блискавка. На мить йому здалося, що він на фронті, зав’язався бій. Вірячи й не вірячи, він все-таки переконав себе, що надворі злива, а він дома, утік з фронту, треба добре виспатися і відпочити. Тримаючись за одвірок, піднявся на ноги й попід стіною доплентався до ліжка. Вітер гримнув дверима, в сінях щось упало, та Оксен поринув у сон і нічого не чув.
Після дощу похолодало. Оксена розбудив приступ кашлю. Був ранок. Крізь вікно виднівся краєчок сірого засмученого неба. Оксен розглянувся по хаті. Все залишилося так, як до війни. Похитуючись, добрався до скрині, вийняв пару білизни.
"Де постоли?"
Взяв батькові, заховані на згадку. Сівши на ослін, випростав ноги. Порізані кривавими рубцями, вони порозпухали й гноїлися. Він розірвав рушник, обмотав ноги, зняв з гачка старий кожушок і подався по воду.
Стежина до струмка заросла лопухами.
"Як вигналися за одне літо!" — подумав він.
Куди не кидав оком — запустіння. "Доведеться попрацювати. За тиждень дам лад".
Наносив води, скупався, переодягся в чисте. Йому все ще випадали з пам’яті десять років. Згадав, що втік з фронту взимі, а виглядало на початок осені. Він почував себе спустошеним, та списував це на перевтому, хоча з кожною хвилиною його дедалі сильніше мучило нав’язливе запитання, якого боявся, як божевілля, і внутрішньо здригався перед ним.
Спробував спокійно роздивитися, де що лежить, що треба зробити в першу чергу, і це трохи відволікло його. Він обминав у думках село, а Крицяка згадав, щоб усміхнутися. Несучи воду, побачив, як рясно вродили сливи. Вийшов за хату з решетом, потряс деревце. Під стіною догори ніжками валявся стільчик. Він вмостився на нього, його одразу ж знудило, та пересилив себе і їв, доки не запаморочилась голова.
Прокинувся з гострим відчуттям чиєїсь присутності в хаті. Обмацав ліжко, заглянув під ослін, до кухні і комірчини.
— Хто тут? — скрикнув у розпачі.
Навіть муха не шебернула. Відсунув скриню, ослін, відкотив бочівку, зняв з гаків підмисник, вигріб попіл з печі, перекинув макітру, обдивився на світло кожний горщик.