— Ану, хлопці, обережно! Що заробили за літо — піде з Богом.
— Пустка ж.
— Не хочу платити штраф.
І перейшли на румунську мову.
Я дибав додому, ні про що не думаючи, ніби й мені загрожував штраф. І не смів вийти на дорогу, вертався хрусткими мокрими бур’янами. Стемніло. Зійшов обведений райдужним колом, схожий на зіницю, місяць. Мені здалося, що він почуває себе негаразд над цими онімілими від жаху горами.
Дістав зі скрині синову сорочечку, потримав у руках і поклав назад. Відколи я знайшов її, мене перестало мучити відчуття, що в хаті хтось є.
Заснув уже завидна. Приснилася Дружана. Я знав, що, коли заговорю, вона щезне. Я щось сказав, і вона справді пропала. "Дружко!" — закричав я. У вікно зазирало сонце. Я витер з чола піт, провів долонею по щоці — вона теж була мокра.
А якби сталося неймовірне! Я лежав, заклавши руки за голову, і чекав. Моя дружина повинна ось-ось надійти. Я вже був з нею. Бачив її. Вона була в світлиці. Думки збіглися до неї, поминувши ліс, де ми стрілися, розірвали залізні ґрати, камінні мури, розсунули гори, засіяли квітом полонину, очистили небо. Світило сонце, поспівував жайворонок, шелестіли, мов дихаючи, трави. Я почув стрімкі Дружанині кроки. Стрімкі, бо вона мене розшукувала. Недбалі — бо вона ще мене не бачила, теж була десь-інде. Раптом наші очі стрілися, ми переконалися, що нас зводить одне почуття, ніщо не розділяє. Але слова ще ніби заблукані — про щось стороннє, далеке. Вивідкові слова. Звіряють настрої. Нарешті: "Заждана моя!.." — "Зажданий мій!.."
Ні. Даремно ви це мені сокочете, несправдешні гадки. Не лізьте на прю з очевидним.
Треба було копати картоплю, та замість цього я викотив з дровітні буковий ковб, наточив на камені інструменти і спершу сокирою, потому долотом, нагрубо, висік плечі, шию, острижене підківкою волосся на потилиці. Ще не знав, хто це буде, і відклав роботу над обличчям насамкінець. Данило Крицяк майстрував свої вощані фігурки інколи за день, часом нічого не виходило продовж місяця. Я настільки захопився, що забував поїсти. За тиждень з дерева, ще мов крізь фіранку, на мене глянуло знайоме суворе обличчя.
Ранками почалися заморозки. Я годину-півтори порався по господарству, потому майже біг до свого дерев’яного ідола. Напакувавши сливами кишені, брався за долото. Нарешті впевнився. Та особа, яку я хотів би побачити.
— Я тебе так мало знаю, — мовив я. — Краще б ти тут загинув. Я знаю, ти досолив би сигуранці до живих кісток. Тебе спіймали б і живцем закопали в землю. Чи посікли на шматочки. Чи здерли шкіру і, поливши гасом, спекли. Зате гори не забули о тебе ніколи. Над тобою знущалися б. Колись тортурували кати, а нині з-поміж десяти підбереш садиста, коли ті десять прийшли панувати на чужу землю. А коли стрінуть опір — всі десять попросять сокир. Це мені відомо по Дофтану.
Я одійшов вбік. Так, це був він.
— Тебе замучили б, — сказав я, звертаючись до нього. — Або ти власноруч пустив би собі кулю в серце, не маючи виходу, і над твоїм тілом сказали б: "Бандюга! Побоявся стати перед судом". А що нині суд? Мене, стариня, ніхто не судив. Прочитали вирок — і все. Що нині суд? Три печеніги з непроникними обличчями, на кованих підборах, підпишуть акта, а четвертий накине зашморг. Чи це людський суд? Мене везли в Дофтану з зеленоротим підлітком. Каже: "Допитував поліцай. Голос йому чогось охрип. Почервонів, одкашлюючись, гримнув кулаком і, більш нічого не питаючи, зарипів: "Десять років каторги"…" Тому голос охрип, у того шлунок не стравує з перепою, тому коханка не догодила — і сиплять: десять… п’ятнадцять… довічна! Це машина нищення. Справедливість втрачена, ніщо її не загальмує. Вона жере трупи. Якби…
Розбалакавшись, я не мав сили зупинитися.
Мені хотілося повторити все з самого початку, скандувати: "Машина смерті! Світова проблема трупів! Ривок у порожнечу!" Мені здавалося, що, коли я не викидаю з себе цих огидних термінів, наді мною зависне прокляття.
Я не вчув голосів, що наближалися до осідку. Я стояв мов укопаний. Вершники, розмовляючи, вибухали сміхом. Вони ще мене не завважили, та втікати було пізно. Один, щупленький, чорнявий, з вирячкуватими, як у кошеняти, очицями, що вперше зиркнули на світ Божий, щось квапливо розповідав другому і сміявся, коли реготав той другий. Говорили по-румунському. Очевидно, якісь начальники, та чорнявий посідав нижчу посаду, бо спідлоба стежив за напарником і то додавав кольорів, то вкорочував розповідь.
— Приїжджаю, — говорив він, — а Єдинці заклеєні оголошеннями. "Населення міста повинно вітати румунських офіцерів таким способом: усякий мусить зупинитися і стати обличчям до начальника, швидко, по-геройському, з усміхом, зняти з голови шапку і торкнутися нею землі. Щоб навчити населення виконувати це розпорядження, мій комендантський кашкет в обідню пору буде прогулюватись на палиці вулицями міста. І всі його зобов’язані вітати. Комендант Дімітріу".