Чорнявий згорнув афішку і приєднався до розкотистого реготу патрона.
— О-го-го-го, — гупотів той. — А-га-га-га.
— Питаю, чи вітали кашкет, — провадив чорнявий.
— Спробували б не вітати.
Дивлячись на них, я подумав, що вони не мудріші за того Дімітріу. Перегони до остаточної глупоти. Свинюки перетворили людей на безплатних блазнів.
— Пане Юреску, — вони стримали коней і здивовано перезирнулися.
— Так… Грім з ясного неба. Що ти тут майструєш, гуцуле? — запитав Юреску.
З вигляду, це був утомлений, прив’ялий чоловік років п’ятдесяти. Низьке зморщене чоло, якийсь безтямний погляд, жорстока і презирлива лінія губ. Він ніби знемігся, чинячи несправедливе діло. Та голос його прозвучав весело, наче він прокинувся у цирку. Я мовчки показав долотом на фігуру.
— Святий? — посміхнувся чорнявий.
— Мученик, — відповів я.
— Оригінально, — посміхнувся той, міряючи патрона догідливим зором. — Це якийсь самовизволитель, пане Юреску. Дивіться.
Вони з усіх боків оглянули скульптуру.
— Самовизволитель, — повторив чорнявий. — Цікаво. Загальнолюдська проблема. Хто б міг подумати.
— Ось тобі двісті лей, — сказав Юреску, зібравши коло носа вістря зморщок. Ми надвечір будемо вертатися з полювання. Винеси цю штуку на дорогу.
Він розстебнув по-військовому припасовану куртку і вийняв гаманець.
— На. Це немалі гроші.
Очі його вкрила темна полуда. Мабуть, починав сердитись.
— Бери, — докинув щуплий сухим тенорком.
Раптом погляд його впав на припертий до стіни карабін. Ураз згубивши голос, він звернувся до Юреску пошепки:
— Така марниця. Він дає без грошей. Їдемо, пане Юреску.
Не розуміючи, що схвилювало джуру, Юреску об’їхав фігуру і скосив на того примружені очі. Либонь, таки не багато міг второпати в житті та навчився, не тратячи голову, покладатись на слуг. Коли він спрямував коня до воріт, на його лиці розплилася загадкова посмішка, мовляв: "Ех, діти, діти… Не збирайтеся нас обдурити, бо вам же гірше стане." Щуплий занепокоївся, раз-у-раз позирав на патрона, намагаючись попередити його волю. Нараз він стримав коня і щось шепнув вершникові з почту. Від натовпу відокремилося п’ятеро, ждали, щоб начальство од’їхало за ріжок гориці. Я роздмухав грубку, один палаючий скрутель кинув на хату, другий на повітку. Полум’я хутко побігло гонтами вгору. Затаскавши до сіней погруддя Максима Третяка, я зачинив двері і, взявши з-під стіни карабін, зійшов у поточину. Було таке враження, що Одарієві думки уже не опираються на ґрунт слів. Він говорив неймовірно усіченими фразами. Я ледве розбирав, у чому річ.
— Воєнний стан, — розмахував він кулаком. — Жодної української школи. Парох білий, альбу, професор чорний, негру. Суд ухвалив обов’язкове вживання лише румунської мови. Як вимагає конституція. Я, румун.
Він, виявляється, купив право на купівлю свого осідку, заплативши п’ятнадцять тисяч лей. Купив право на купівлю. Мені туманилося від цього набору слів. Десь під Бучачем, на галицькому стрілецькому фронті поляки одсікли йому праву руку. Інвалід навіть з купленим правом на купівлю, він не міг купити осідок, бо боялися, що каліка загине на безлюдді.
— Я одною десять років у в лісі, - кричав Одарій, — одною! Дай сюди!
Я подав йому карабін, і він закрутив ним між пальцями, мов пером.
— Коня, тьху, я на горбі двигав. На день миска юшки. Думали, не здох. Ти жити хочеш?
— Хочу, — сказав я.
— Не здох. Наскладав грошей — купив право. Хату не купиш. Гроші не повертають. Бити псів, різати!
Він, не цілячись, вистрілив у пень і протряс карабіном.
— Знатимете… Дома злодієм… Прийшли — марш! Не вступлюся, вбийте!
Він завів мене до хліва. Вилізли на горище. Крізь щілини сипалось прямовисне полуденне проміння. На розстеленому рядні лежали карабін і купа патронів.
— Спробують палити, — збагровів Одарій, — я їм впалю…
Я розпростерся на змервленому сіні, думаючи: "Свій осідок спалив, чужий доведеться боронити".
Раптом звідкілясь з верхів долинуло жіноче голосіння. Очевидно, на нього накладалася луна, бо здавалося безперервним, а хвилями, розпадаючись на звиски, було схоже на жалісну перемову якихось фантастичних істот.