Чи й ми отак — кожен зосібно і всі разом у цій нещасній закутині — не оточуємо себе колом прокляття, називаючи його надією, і намагаємося примиритися із своїм жалюгідним становищем, кров’ю і потом скроплюючи рідну землю заради чужих інтересів, щоб потім покинути її, перебравшись на місця несправджених сподівань. І несамохіть у цьому винні батьки, які ідуть з життя, не доказавши дітям найголовнішого. Ось він лежить під темною товщею землі, передавши мені свою муку, а як її з себе скинути, так і не повідомив.
— Прокопе!
— Що, Гафійко?
— Не думайте, не треба.
— Чому?
— Ми тут не довго, — мовила вона, запинаючись, — а, здається, що минуло багато днів.
— Тобі скучно?
— Ні, я подумала, що могили старять людей. Ну, не самі могили, а їх присутність, чи що… — Вона розгубилась, вживши заблудне книжне слово, та швидко опанувала собою і додала: — Я це відчула на собі. Знаєте, євреї виносять покійників з дому того ж дня.
— Забобони?
— У них щось від правди, — серйозно сказала вона.
— Що саме?
— Ну, якась пересторога чи щось… — Гафійка коротко звела брови і сіла зручніше.
— Оцим байдуже, — сказав я. — Та ми повинні пам’ятати, як вони жили, бо тоді й нас не штука поховати.
Гафійка зиркнула на мене широко розплющеними зляканими очима.
— Підемо, Гафійко, — сказав я.
Місто відбушувало. Нудьгуючи, вулицями тинялись парочки, горлали під будинками п’яні. Усе убранство немов корова язиком злизала. Євреї ще стояли з цукерками і крихітними булочками. На торговиці метушилося гайвороння в купах витрушеної з опалок січки, дітлахи вишукували шкуринки, «домашнього, із дна», нечувано смачного хліба, тут же поміж собою вимінювали їх на золочені обгортки від цукерок і патронні гільзи, що дісталися малечі після салюту.
Війтиха безпечно досипляла під кожухами святковий сон, лиш клин спідниці парусом роздувався на вітрі.
— Що ми тут ночувати будемо? — бідкалась Гафійка.
— Якщо батькові треба…
Мене непокоїло, чи Омелян встигне попідписувати контракти. Але ж він мусить піти за гербовим папером.
Із саней зісковзнув червоний півкожушок, яким війтиха вкрила ноги. Піднявши його, я сперся на затильник і дивився, як майдан поспіхом покидають останні підводи. Небокрай завішувався на вітер малиновими стяжками, пощипував мороз. При в’їзді на торговицю показався Іванчук. П’яно перевалюючись з ноги на ногу, він ніс на витягнутих руках, мов дарівницю, пакуночок.
— Файно. Безподібно, — процокав він замислено, лиш на мить затримавши на мені погляд. Спіткнувся, похапцем, балансуючи пакунком, вирівнявся й хотів було покласти його під кожуха, та натрапив на війтишині стегна.
— Чи ти зовсім здурів! — схопилась Катерина. Мабуть, Іванчук сюди вже навідувався. Катеринині очі дивилися крізь заволоку, лице розцвіло, як польовий мак.
— Ласкаво прошу вибачення, — промимрив Іванчук, скулячи на мене око і пошморгуючи натхненним од вин носом. Він постояв ні в сих ні в тих, тоді взяв мене під лікоть і одвів убік. — Правда, файно відбули? — чогось пошепки запитав він. — Народу — з десять тисяч. Такого, я вам нагадаю, тутешній люд не видів сто років: — Він цмокнув і потер долоні. — Слава богу, слава богу.
— Де мого подів? — гукнула Катерина.
— Пан Омелян зостався в справах із представниками. — Іванчук поштурхав чоботом притоптаний сніг, перехопив під пахву пакунок. — Діл таких нині в них! — Він зозулясте загледівся на палаючий небосхил, ще щось відкопуючи в пам’яті, чим би нас приголомшити.
— Го-о-о! Позатікали всі члени, — зітхнула по-вченому Катерина. — Усі до одного позатікали.
Гафійка відвернулась, надувши губи в посмішці. Іванчук скористався моментом і встромив у солому біля Катерининих колін осоружну ношу.
Невдовзі притюпав Гривастюк. Прожилки на його щоках горіли рубіновими змійками, увесь він немовби переродився, наполовину ставши святим.
— Увага, панове, — мовив він значливе. — Нас, — він кивнув і на мене, — запрошено на банкет. Рушайте поволі до театру, а я зажену коней на нічліг.
Починалась вседержавна пиятика.
Із Дністра потягнув колючий вітер, завихрив, закружляв фалди снігу, мов підмітав рештки дня, допомагаючи гракам, що звивалися між кам’яницями, збираючись на відпочинок.
Ми ввійшли до залу на затишне тирликання скрипок і поринули в гаморі. Прудконога пані в спідничці вище колін провела нас до столу, постояла, всміхаючись, поки ми порозсідалися, і пішла назустріч новим гостям.