— Хто це?
— Хутірська молодиця, — відповів Одарій. — Причинна.
Я виглянув крізь щілину в покрівлі. Та сама "неподатлива", біля якої марно звихався Данило Крицяк. Вона пройшла мимо осідку з високо піднятою головою. Мене вразила простота і ясність її обличчя. Вона була зодягнена в золотополу горбатку, з-під якої визирав чорнобровий моріжок сорочки; стан обтягнений червоною крайкою, під незастебнутим кептариком вишита чорно-зеленим блуза, через плече — тайстра. Ніби зібралася на весілля. А з напіврозтулених уст лилося безконечне квиління, ніби плакала з неї, дивовижним способом вселившись, сама душа землі. Я жахнувся, подумавши, що, можливо, отак же квилів і я, коли з потьмареною свідомістю вертався горами додому. Може, таке саме подибало й Кошуту на дорозі до неіснуючого притулку?..
Голосіння притихло і розтануло, наче під сонцем скапало воском.
— Бунтуємо? — сказав я по паузі. Одарій довго мовчав.
— Ні, — нараз вперто крутнув він головою. — Тут нема чого нидіти. Бунтуємо. Ми почнемо — ще прилучаться.
— Баби?
— Прийдуть, Оксене, — мені здалося, що він із зусиллям назвав мене по імені.
— Дивно, — сказав я. — Коли підбираються ось такі обставини, нам не щастить розминутися.
Одарій розвів руками, мовляв, може, це й не від нас залежить.
Того ж таки дня ми були в Усть-Путилі. В селі якраз розклеїли оголошення про ліквідацію воєнного стану на Буковині. Вранці ми засіли на скелі, названій Кам’яною Багачкою. Ополудні в поліцаїв полетіли кулі. Ввечері до нас приєдналося кілька місцевих хлопців. Розповіли, що начальник окружного жандармського гарнізону оцінив голову кожного бунтівника в тисячу лей.
— Дешево! — пересміхалися усть-путильці. — Треба набити собі ціну.
Гори ще народжували шибайголів!
Через місяць зібралася купка в сорок чоловік. Ми щодня встрявали в кілька перестрілок. Поліцаї гадали, що мали діло з відмобілізованим легіоном.
Дні були довгі, і нам їх не вистачало. Прибували втікачі з Галичини, відважні й витривалі парубки. Більшість виявилася фронтовиками. Одразу знайшли спільну мову з Одарієм — він теж під Бучачем закінчив стрілецьку одіссею.
Місцевих потурнаків не кривдили. Одного, правда, Одарій розстріляв. Був то усть-путильський двірник, собака і здирник. Потім мені сказали, що то Дружанин навірник.
Всі ми знали, що загинемо. Ми поспішали, нам не було в чому сумніватися, і не розтринькувалися на роздуми. Якось леґінь, що стояв у дозорі, привів до мене підпухлу від сліз молодицю у чорній жалобній ноші.
— Відпитує ватага, аби поскаржитися на вбивцю.
Я вийшов з намету. Стали з нею віч-на-віч. Вона зовсім не посгаріла.
— Мої сльози впадуть на твою голову, — сказала вона. Я змовчав. Раптом вона спаленіла, впізнавши; губи смикнулися, вона на очах зів’яла, судорожно поправила вузол хустки під кептариком. Мені здалося, що вона скаже: "І мене звели убити". Та, ні слова не мовивши, пустилась до узлісся.
— Дружано! — покликав я.
Вона стала, обняла стовбур ялиці і заридала.
— Не плач, — сказав я. — Я тебе ні в чому не звинувачую.
Вона поглянула на мене такими безрадними очима, що я одвернувся. Потому, підбираючи вустами сльозинки, підняла руку, показуючи кудись на північ:
— А ходила просити за тебе. В батька було срібло, все оддала. Сказали, що ти вмер.
— То правда, заждана моя, я вмер.
Вона схлипнула, з грудей вирвався зойк, і бігцем подалась у хащі. Ми перебазувалися на інше місце.
Місцеві власті не просили допомоги в Бухаресті — вирішили знищити нас руками муштрованих бессарабських українців. Якась дивовижна сила гнала цих людей на кулі, наче і їм осточортіло життя.
Спершу ми не відстрілювалися, відступили на Перекалабу. Наші стежки позначилися глиняними горбками могил.
— Треба їх провчити — відчепляться, — наполягали хлопці.
Ми відбилися від них, та румуни через Кирлибабу послали на нас сучавських гуцулів. Довелося розділитися на два загони: Одарій з одним прорвався до Усть-Путили, перестрілявши бессарабців, я з другим спробував перейти Черемош і наробити переполоху на польському боці, та ми не встигли пересікти кордон; нас оточили, я вийшов з кільця з двома побратимами.
Одарій закріпився на Розсічному. Його на тиждень лишили в спокої, і той тиждень забрав від нього людей. Я розшукав його в Сторонці. Одарій зчорнів і осунувся.
— Розбіглися, — скреготнув він зубами, схопивши мене своєю єдиною страшною рукою за вилоги кептаря. — Зрада, Ксеню! Зрада, Супоро. — Губи його затремтіли, і очі заслав туман.