— Розходьтеся, — звелів я решті ватаги.
Ми з Одарієм перезимували на його хуторі. Мабуть, Горинь шукав смерті. Якось удосвіта тихо вийшов з куреня. Я думав — по воду. Минула година. Я хутко зодягся, побіг по росі Одарієвими слідами. Побачивши його на узліссі, закричав:
— Стій, куди ти?
Одарій осміхнувся недоброю посмішкою і махнув у бік Черемошу.
До Усть-Путили прийшли вночі. Переспали в зимарці на зрізі. Вранці Одарій попросив мене зачекати, сам же тільки з топірцем подався до села. Можливо, надіявся зібрати новий загін.
Та село кишіло жандармами. Вихопившись на узвишшя, Горинь став утікати між розкидані на спаді гори осідки. Поліцаї раз по раз припадали до землі, над дулами карабінів у вранішньому повітрі закручувалися кучері порохового диму.
Одарій зашкутильгав. Я кинувся напереріз поліцаям, поклав одного, другого, третього, наздогнав Одарія, та він простогнав:
— Усе пропало, Ксеню. Втікай.
Він спокотом чогось метнувся вниз, до дороги. Я знову його наздогнав.
— Втікай, Ксеню, — кинув він перекривленим ротом. — Утікай. — Став, оглянувся. — Втікай. Дивися, скільки їх.
На схил здиралося чоловік десять. Одарій схлипнув і сперся на дерево, щоб не впасти.
— Дай мені, Ксеню, карабін, сам утікай.
Він поволі осів на землю, лицем до переслідувачів, ліг на лікоть. З виярка висунулося червоне обличчя поліцая; розгублено повів головою, не тямлячи, що ж далі робити. Я вистрілив, схопив Одарія за поперек і поволік до купки дерев на зрубі.
— Лиши мене, Ксеню, — від внутрішнього напруження на Одарієвому чолі набухла чорна жила. — Дай карабін, затримаю…
Я передав йому карабін. Кривлячись від болю, він звівся на ноги.
— Втікай!
Добігши до лісу, я став за смереку. Все було видно, мов на сцені. Одарій поранив поліцейського начальника, той закричав, до нього позбігалися інші. Тим часом Одарій вийшов на осоння, звалився додолу й поліз навкарачки. Він був у якихось десяти кроках од лісу, та раптом уткнувся маківкою в землю. Лиш через секунду пролунав постріл. Пролунав з польського берега! Одарія вбив польський прикордонник!
Над тілом збилися щільником поліцаї. Один з них вітально помахав знудженому польському прикордонникові рукою.
XIV
Я ще хотів пожити, але половина мого єства накликала смерть. Верешко порадив мені виїхати до глибинної Румунії, оскільки перейти через Дністер на Радянську Україну було неможливо. Після придушення червоного Хотинського повстання королівська Румунія тримала на кордоні заслони з посилених військових гарнізонів. Єдиний більш-менш вільний шлях вів на захід, у дощенту розорені й сплюндровані війною Татри, Трансільванські Альпи або Семиградські гори.
Уже в Косні мене не питали, хто я і звідкіля родом. Я найнявся сплавляти ліс на Золотій Бистриці. Через три роки мені виписали паспорт, характеристику і дозвіл на поселення в Буковині. На Бистрицю доходили вістки, що гуцулам більше не перечать селитися на хуторах.
Паспорт треба було зареєструвати в Путилі. Я прибув у ярмарковий день. Вся оболонь над річкою мерехтіла від квітчастих хусток. Стільки жіноцтва я ніколи не бачив.
Кресані де-не-де — і то під ними старечі, змарнілі обличчя й сумні, погаслі очі.
Вулицями бродили юрби п’яних молодиць. Якась кинулася мене обнімати. Мене передавали з рук до рук, я увірвався до корчми і попрохав єврея зачинити на гачок двері. Єврей усміхнувся і запровадив мене до напівтемної комірки поруч із залою.
— Поважних гостей… — мовив він, зиркнувши на валізу в моїй руці, — поважних гостей я радий прийняти всім найкращим. Ви з вигляду нетутешній.
— Так, я з корінної Румунії.
— Мушу вас попередити, що в цих місцях не завадить обережність.
— Як це розуміти? — спитав я, думаючи, що він натякає на бунти.
— Сифіліс. — Єврей підняв пальця, наслухаючи. З вулиці долинав п’яний жіночий вереск. — Сифіліс, — повторив він. — Брат живе з сестрою і мамою. Дурні… Народжуються дурні, розумієте?
Я кивнув.
— Станете над річкою, а вони йдуть, йдуть… Ніби чогось шукають. Один за одним, один за одним… Коли пан жадає познайомитися з дівчиною, — улесливо осміхнувся, — то я… повна гарантія…
— Я зголоднів.
— Чарочку вина для апетиту?
— Одну.
— Схиляюся перед культурним клієнтом. Тут нудьга, темрява… Ви вчилися в Бухаресті?
Я промовчав.
— Гімназія? Університет?
— Гімназія.
— В добрий час, пане! З приємністю. Повногруда єврейка накрила столик свіжою скатертиною, принесла вино і м’ясну печеню.