— Якби й він сприймав світ отак трагічно, була б із нас пара! Мали б на кого лупити очі свиди і грушевичі, все те націонал-демократичне кубло, яке проголошує національний біль "найвищим почуванням доби".
Юліан казав, що дикуни наділяють своїми поганими рисами звірів, яких забивають на м’ясо. Нинішні правдоборці те саме роблять щодо супротивників. Істина поділена. Варто послухати, що один випоминає іншому, й знатимеш, що сам нишком ісповідує.
— Я натура трагічна, і мені не кортить приписувати свої вади нікому…
Мовби підбадьорюючи себе, Марта навпомацки вклала коси. Вітер надворі подужчав. Весь другий поверх наповнився дудонінням, як телеграфний стовп. Марта лежала в сукенці, і їй ліньки було роздягатися. Вкривши коліна вовняною хустиною, подумала: "Я книжна істота… Ось моя книжна дійсність…’
Все-таки довелося встати: роздзеленчалась шиба. Марта застромила під скло шпильку для волосся.
"А коли зазирнути в криничку літ… — Вона посміхнулася, лягла, так і не знявши сукенки, склала, як для молитви, руки. — Може, Юліан має рацію. Я і колись була напівреальна. Все в мене або причина, або наслідок, а середини немає. Скільки вигадок ти вчув від мене, Юліане! Та я не розповіла тобі, що нас було чотири дівки в хаті і ночами завжди чулося: "Ой, хоч би один хлопчисько…" Батько гудів: "Буде врода — Бог дасть щастя". — "Хто візьме голу? Сам нарікаєш, що занапастився. Нині голу…" — "А голу… — батько хотів було пожартувати, та в ньому переміг згорьований селянин. Він довго мовчав і пробурмотів: — Зате на війну не візьмуть".
Я не сказала тобі, Юліане, що наша хата стояла на вигоні за селом, біля цвинтаря. Нам дуже кортіло показатися між людьми. Пасемо товар на узбіччі й одна за одною — на цвинтар. Там завжди хтось блукав. Причаюся в кущах, слухаю. "На кого покинув! Осиротив. Стіни розмокли. Грім спалив клуню. Загинула корова. Не перелатаю лахміття".
Посходимося докупки, бачу, сестри весело переповідають, хто клявся у вірності, хто розкаювався у гріхах, а мене теліпає лихоманка. Ночами все те сниться, і я боюся ночі, як смертних мук, боюся понині.
"Чого я така? — переслідувала мене одна і та сама гадка. — Видно, нещаслива. І весь рід не матиме через мене гаразду".
Бачу і чую поза плечима: "Невправна для хатньої роботи. Не стане ґаздинею. Господи!.."
Марта зітхнула й одвернулась до стіни. Поверх стогнав, як орган.
"Треба заснути, — звеліла собі Марта. Потому спитала: — Чому ти сьогодні не зі мною, Юліане? Чого я тебе не відчуваю поряд? Сьогодні й Верлен безсилий. Що ж, найактивніші ліки з часом перестають діяти… Може, ти вбачаєш щось хворобливе в тому, що я звикла тебе відчувати, Юліане? Ти не знаєш жінок! А я? Я стала для тебе другом, сестрою і матір’ю. — Вона всміхнулась і приклала до серця долоню. — Ти весь тут… А може?! — скрикнула раптом й припала лицем до подушки, злякавшись, що розбудить Олесю. — Може, ти вже на волі? Де ти тепер, мій невловимий? Де?.."
Періщив дощ, хуліганив вітер. Марта засвітила й босоніж перетнула кімнату за одеколоном.
"Такі-то ночі мої. — Зазирнула в дзеркальце, відтак поглянула на годинник. Було вже за північ. — Звичайно, прикрі ночі. Хотілось би, щоб чоловік був поряд".
Освіживши лице, дістала з "фаетона" Юліанові листи. Вона пригадала, що звістила про Олесю в травні, — саме закінчувалося слідство, Юліан чекав вироку. Марта оббивала пороги адвокатських контор і проґавила, що відповів Юліан про її несподівану "знахідку"…
Листів за травень було небагато, й усі — про давноминулі труднощі: коли Юліанові важко, він пише про те, що йому допікало десять років тому. В жодному з відібраних листів про Олесю ні словечка. Але ж він мусив би звернути на це увагу.
Марта навіть передбачала, що він скаже: "Сердешне дівчатко… Бережи її, Мартусю. Доглянь, нічим не видай, що ти їй чужа людина. Але я спокійний. Серед оцієї дикої розпусти ти богиня. Я щасливий. Я тим паче щасливий, що мої очі бачать причини розбещеності: безбарвність існування, скомпрометована мораль, людська безхарактерність… Усе це й інше обумовлюють втечу від відповідальності, мінливість настроїв і жадобу хмільного, безтямного існування. Сім’я вже не бастіон традицій… Олеся — наша. Чуєш, наша! Я полюбив її і почав тужити… Як і за тобою, за волею… Кріпися".
Марта задумливо дивилась на розкидані по долівці листи.
"Може, він не отримав того, де я писала про Олесю? Чи цензори не пропустили Юліанової відповіді?"
Марта намагалася зберегти рівновагу за будь-яких обставин, та в цю мить уявила себе перед катастрофою.