З вибачливою усмішкою: "Я сам нічого не второпаю у цьому світі".
З вовчим оскалом: "Ніхто не має власних переконань. Переконання тиражуються, це навіть дурень бачить. Я домігся посади, заробляю на прожиток і плюю на все".
Придибає без будь-якого виразу на обличчі, як манекен, як викидень з небуття.
Заходить того, що вважає це обов’язком, щоб, безтямно закотивши очі, відголосити прописні істини…
Я несамовитіла. Мені кортіло схопити плетеного з сирцю тітчиного батога і періщити ці обличчя до крові…"
— Мамо, лягай і візьми мене до себе. — Олеся дивилася на Марту винуватими очима.
— В ліжечку зручніше.
— Тут… порожньо.
— Якщо порожньо… — Марта усміхнулась. Відколи доля подарувала їй цю дівчинку, її власні болі і прикрощі мусили раз по раз поступатися. Маленька людина вперто заповнювала Мартин "всесвіт".
Олеся обвила рученятами Мартину шию і залебеділа:
— А ось так мені найліпше. Якби, мамо, можна так завжди!
— Через рік я не здужаю тебе підняти.
— Якби можна було не рости, мамо, я…
— Цить, дурненьке.
Вони вклалися на канапі, в Олесиному "всесвіті" запанував лад, і вона спитала:
— То правда, мамо, що піді Львовом тече річка і під містом вмирає?
— Вмирають тільки люди.
— А звідки вона береться?
– Із джерел.
— Це такі печери, де нуртує вода?
— Так.
— То джерела — живі. А річка — теж. І вона вмирає в камінних каналах. Не заперечуй, ми в притулку аж посварилися, але я всіх переконала.
— Розкажи мені про це.
— Про те, як сперечалися чи як вмирає річка?
— Про річку.
— Доки вона не запливає в підземний тунель — то жива. І в тунелі ще жива. Але там, де спускають нечистоти, починає вмирати. — Після паузи Олеся додала: — Я знаю, що вмирають люди. Звірі — гинуть, риба і раки — засинають, а раби — конають.
— Хто це сказав?
— Забула. Я не все запам’ятовую, а лиш те, що мені потрібно. То, якщо в річці чиста вода, мамо, а в неї заливають бруд, — вона вмирає…
Марта всміхнулась. Дівчинка торкнулася пальцем її губ і ображено мовила:
— Тебе я не переконала. Так я і думала. А інших — всіх-всіх — я можу переконати в чому захочу. Мамо, а того чоловіка ми вже разом переконаємо.
— В чому?
Олеся поклала голівку Марті на груди і прошепотіла:
— Ну, ми не видамо нашої таємниці.
— Якої?
— От ще! Гадаєш, я не розумію, чого ти мовчиш? Ти боїшся, щоб мене не одібрали. Я, мамо, нікому не скажу, навіть коли б убивали. Ми ж знаємо, мамо, що я зовсім не Олеся. Мамо, в тебе дуже серце закалатало. Не потерпай. Чуєш, мамо?
Марта мовчки кивнула.
Олеся голосно зітхнула і з перебільшеною гіркотою мовила:
— З самого початку нам ведеться як з Петрового дня.
— Що ти маєш на увазі? — запитала Марта, думаючи: "З цим дівчам треба триматися сторожко. Хтозна, що воно притримує в пам’яті, а що ще спливе зненацька".
– І те, що ти мене втратила, і що я не призналася в притулку, як мене по-справжньому звати, і що тепер мусиш з цим миритися. Правда, клубок?
Марта не озвалась.
— Спиш, мамо?
— Ні.
— Не журись. Все, спати. Більше не буду. Ти за день натомилася, а я не даю спокою. Спимо, мамо? Ще набалакаємося. Спимо?
— Так, Олесю.
Зітхнувши, "Таємничка" невдовзі заснула. Марта поправила їй голівку, вона щось промимрила.
— Спи, Таємничко, спи. — Марта зиркнула на ледве сірий квадрат вікна. — Коби вже задніло, чи що… — Потому тихо сказала: — Здається, конче треба, щоб людська свідомість зупинилася перед тим, що накопичилося і наплуталося в житті. Вигадаю собі міністра внутрішніх справ, щоб забороняв думати… Ваша самітність — це форма ваших стосунків з людьми?..
Глава 2
Олеся накинула на петлю защіпку. Марта мить стояла під дверима. Ступанці прошемрали до вікна, зашелестіли на килимку, скрипнула канапа.
Марта зійшла в двір. Для певності позирнула на вікно, але було ще темно і Олесиного обличчя вона б не побачила. "Таємничка лягла досипляти".
Шмагав вітер. З парасолі лились важкі ручаї. У кінці вулички на трамвайній зупинці тремтів на холоді мокрий, лиш у блузині, простоволосий підліток.
— Півгодини стовбичу, — промимрив він на запитання, чи був уже трамвай, — три проскочили, не зупинили, свинюки.
Марта трохи заспала.
— Тобі яким їхати?
Підліток одчіпливо повів плечем.
— Стань під дахом, не мокни.
З-за рогу бликнули фари. Висіла юрба перекупок. Підліток прошмигнув біля провідниці й обняв поручень на передньому виході, даючи зрозуміти, що готовий зійти, якщо та не змилостивиться і вимагатиме мідяка. Марта заплатила за нього. Гримаса нудьги і озлоблення збігла з лиця дощовою краплею, він просіяв і шибеникувато підтанцював до реостата, від якого по вагону поширювалося чадне смолисте тепло. Вожата погрозила хлопцеві зморщеною мавпячою рукою.