— Почнемо заново. Свид натякнув, що пошле тебе в повіти.
— Ага — про Івахіна. Невже ти з ним ніколи не посперечався? Він радіє нагоді зітятися, як алкоголік — конституційному святу чи футбольному матчу. При цьому він твердо вірить, що істини приблукали на Галичину його емігрантськими ногами. Якось каже: "Жандармерія була підпорою найсвятішої церкви? Була. Чого ж ви дивуєтеся, що вона підпирає ідею про справедливе суспільство!"
— Я — ти ж знаєш — не вмію сперечатися, — відказав Найда. — Та скажу інше: висловити небажання може той, хто має право висловлювати бажання. Одного разу Жора мені півдня втокмачував, що Київ — не Україна, що Україна — Чернеча гора, а Київ був і залишиться гопаковою околицею…
— А що ти хотів почути від білоемігранта? — запитала його Марта. — Що?
— Певно, що від колишнього лизуна царського престолу… — погодився Найда. — Отож. Я написав довжелезний репортаж з діалогами, пейзажем і кажу: "Пане Івахін, віднесіть це, будь ласка, друкарці, і йдемо обідати". Він, мабуть, чекав, що в ресторані я дам язику волю ще й почастую пана Івахіна за те, що відкрив мені очі, а я замовив дві тарілки борщу і вразив його не менш, ніж офіціантку, що звикла до наших трапез.
Марта розсміялася.
— Мені часто спадає на гадку дивовижне запитання: чому ніхто не напише книжку про те, що роблять у наші дні відомі літературні герої: Макбет, Отелло, Гамлет, Растіньяк, Дон Кіхот?..
— Колись і я про це думав. Мені здавалося, що не слід повторювати те, що робили інші, боявся стати пародією на кого-небудь з тих героїв. А згодом я зрозумів, що все це дурниці. В наші дні людина проявляє себе в двох станах: або мусить вдавати, що не має власного ідеалу, не має за що боротися, не має життєвого риску, що її ніщо не бунтує і ніщо їй не загрожує, або є такою насправді. Схожість за певних обставин з Растіньяком чи блазнем не грає ніякої ролі, і на це можна не зважати. Правда, коли тобі щось закинуть, вважай — Ганнібал біля воріт — й умій дотепно протеоретизувати свою безтямну поведінку.
— Приблизно ось так, — посміхнулася Марта. — "Є лази і перелази. Вони вивчають нас, ми — їх".
Найда теж посміхнувся.
— Допоможи, Захарочку, занести ці бесаги до двірника.
— Я червонію від збентеження. Мене ще жодна з жінок так не називала.
Він таки зашарівся. Поклавши пакунки долі, запалив цигарку, поглянув на всі боки, наче шукав чогось такого, що б посвідчило: "Ні, це мені причулося".
— До Галущака? — нарешті перепитав Найда. Подумавши, додав: — На твоєму місці я не лишав би речі в цього типа.
— Чому?
— По-перше, він обмацає кожну картоплину і цибулину. По-друге, коли після роботи всідатимеш до трамвая, тебе раптом можуть затримати і знайти між яблуками крамольні листівки.
— Господь з тобою, Захаре. Тобі щось погане наснилося.
Найда стенув плечима.
— У двірника — побічна посада?
— Це не те слово, — мовив Найда похмуро. — До прямих пропозицій вдаються у виняткових випадках. Деякі люди просто, не замислюючись, виконують функції, деяких спонукають патріотичні міркування, ще інших — породжена жорстокість, а ще інших — побоювання, що зіскніють в обозі приречених. Ці останні — найпаскудніші. Недарма кажуть, що нема лютішого вовка за перевертня.
— На сьогодні досить, Захарочку, — з удаваною гримаскою нудьги сказала Марта.
— Але тобі не зашкодить знати, що Свид, Івахін… працюють свідомо?
— Свид? — вигукнула Марта. — Ні, ти сьогодні ні на кого не схожий.
— Благословен, хто вмирає, поминувши свинство.
— Звичайно, це свинство. Коли цікавляться звичками, стежать за кожним кроком… Я повинна боятися сама себе, як вибухової машинки. "Манія переслідування, — згадала вона Юліанові слова, — мучить тих, хто не відчуває спорідненості з панівною верхівкою".
— Пробач, Мартусю, та я не хочу, щоб ти лишала речі в двірника.
— А я навмисно це зроблю, — розсердилась Марта. Вона шпурнула пакунки за непричинені двері до комірки і гукнула:
— Ви на місці, пане Галущак? Закиньте куди-небудь, щоб не заважало.
Найда не чекав її. Роздягаючись у коридорі, вона чула, як він говорив комусь за дверима скаржним баском:
— Знаєте, коли найліпше риба ловиться? Коли корок на вудці сусіда — наче заворожений, а твій гульк та гульк і за кожним смиком усе товстіший лин. Такі ми, люди…
Її одразу покликали до редактора. У кабінеті, як завше заклавши ногу за ногу, сидів Полянський. Він сидів обличчям до вікна і пускав між подвійні рами кільця пахучого цигаркового диму. На привітання відповів лиш Свид.