— Але в аналізі — присмак втручання. Свид звівся і заходив довкола столика.
— Бракує мужності! Ні. У місті вища поляризація стосунків… Що пише Юліан, пані Марто?
Марта промовчала.
Погляд Свида упав на аркуш розмальованого козлами паперу. Марта перехопила цей погляд і почервоніла: до обіду вона не змогла написати ні рядка. Одначе Свид удав, що нічого не зрозумів.
— Ні, пані Марто, масові явища треба досліджувати. Коли я думаю про нашу історію…
— Чому ви всі до запаморочення пройнялися серйозними проблемами? — обірвала його Марта.
Свид осміхнувся.
— Коли вийде на роботу Мирося Коваль, Мартусю?
— Десь цими днями.
— Коли я думаю про нашу історію, мене також покидає мужність, — очікуючи протесту, Свид посміхався. На Мартиному обличчі мелькнула тінь усмішки, і він провадив далі: — Але тільки — коли думаю. А інші несуть на собі тягар цієї історії. І прагнуть від нього звільнитися. Я зачув у трамваї уривок розмови. Селянка зробила студентці зауваження, мовляв, три дні у місті, а вже перейшла на панську, як ви кажете, мову.
— Звідки ви про це знаєте?
— Я все знаю.
— Отже, селянка зробила студентці зауваження…
— Так. Якийсь інтелігентний дідусь додав: "А що воно тямить! Хіба воно пізнало свою історію, свою гордість?.." Студентка огризнулась: "Мені відомо з історії про двох зрадників…" Ви в Миросі Коваль давно були?
— Минулої неділі. Там — лазарет. І сестричка її нездужає, і мама скаржиться.
"Чого він причепився?" — подумала Марта.
— А ви говорите про мужність… — Свид часто любив накладати одну тему бесіди на іншу. — Я виріс у злидоті, але нікому не вчинив зла, то чому мені трохи не зажити, якщо вже доля завела мене між міські мури? Але можливість відчути таку-сяку самопевність появляється тоді, коли розмовляєш по-польськи. А запишеш у метриці, що ти — поляк, тобі й робота, і квартира, і розваги, і для дітей — школа з кваліфікованими педагогами, і на старість — пенсійне забезпечення. Ви ж рекламуєте знамена нужди і мужність злидарювання. Нація — найсолідніше в людській історії утворення. Був рід, був клан і клас, і завжди були люди, що перебігали зі слабшого стану до сильнішого і винахідливішого; це саме відбувається і з погляду на нації. До речі, Сполучені Штати сформувалися виключно цим робом. Волю можна купити ціною батьківщини. Вимирає народ? А що таке народ? Більшість сприймає це слово як конституційний термін. Нікчема виходить з лона народу, з утроби його чорної долі; нікчемі здається, що він знає, що таке народ, але конституційне поняття розбігається з його уявленнями і він приймає менш клопітне конституційне поняття. До того ж воно підкріплене силою. І нікчема прощається із своїм знанням народу як із життєвою помилкою. Як марксисти твердять: "Буття визначає свідомість"? А свідомість хіба не визначає буття? Та й це лиш один аспект справи. Коли розкинути розумом, то… — Свид раптом розсміявся. — Але хіба мені вам це тлумачити! Чого ви прикидаєтеся наївною, Мартусю? Ви мені не вірите?
Марта заховала до шухляди розмальований козлами аркуш.
— Буває, — сказав Свид, — що людина мовчить, що взагалі неговірка, а думають — з певних мотивів. Буває. Учора я ще раз прочитав книжку Костя Грушевича. Ви, мабуть, чули про нього: талановитий письменник і знаменитий психіатр. Відклав книжку і міркую: добре, чудово. Герої — наші сучасники, які тільки те й роблять, що день при дні копирсають життєвий намул. Страшна правда. Але без солідної, — Свид був закоханий у слово "солідність", — історичної довідки повість позачасова. Я серед ночі потелефонував Костеві, — ми з ним давні приятелі, — кажу, що думаю, навпростець. Він відповідає: "Я гадаю, що читач мені не пробачить, коли я в епоху надоїдливої соціальної тріскотняви і в художній речі почастую його порцією тарабарщини, нехай навіть довкола анічогісінько, тільки це, як ти кажеш, копирсання. Так, я розумію, що повість позачасова. Але нехай вона вимагає історичного супроводу, я, дорогий Свиде, — в дужках Кость поіронізував, що "свид" — це палиця, — не буду наслідувати борзописців, які пнуться створити історію цілковито сучасними багатотомними ситуаційними анекдотами". Ось що відповів мені Кость Грушевим. Вам я признаюся: у мене виникло підозріння, що він боявся одверто писати про наші дні. Буває…
— Якби Шекспір чи Бальзак складали надії на подібні супроводи, ми багато втратили б.
— Безперечно. — Свид, здавалося, готовий був пристати на все, лише б продовжити балачку. — Тому на окремих їх помилках нині збивають капітали. Докторська одного мого знайомого про те, чи був Шекспір автором відомих ліричних сонетів… А галичанинові ще й властиві ремінісценції. Віковічна неволя, шукання… Про це не можна не писати. Між іншим — козирний аргумент. Цієї ночі я знову розбуджу Грушевича: рибу треба навчити плавати.