Розмови, схожі на цю, відбувалися не раз, та лиш у ці хвилини Марта відчула невідпорну огиду. "Свид не тільки шпик. Це — єзуїт. Найда недарма застерігав. Видно, і той, і цей звідкілясь узяли, що Юліана випустили. Один примащується, другий організовує вивідки. Чи хоче через мене освідчитися "певним колам": є такий Свид, якого не завадить мати в запасі.
— Я вам, либонь, перебив обід, Мартусю?
— Через ваше доручення у мене пропав апетит.
— Власне, я прийшов сказати, що можете не поспішати. Дамо цей матеріал на неділю. Взагалі, сьогодні відпускаю вас з невеличкою умовою: провідайте Миросю Коваль.
— Ви, бува, не збираєтеся когось найняти замість неї? — навпростець спитала Марта.
— Боже борони, ні. Але я банкрот. Якщо вона довго видужуватиме, буду змушений…
Про Свида в редакції закріпилася думка: "Не скаже — не зробить". Марта поквапливо перебігла його:
— Мирося виходить цими днями. Гроші їй дуже потрібні. Повторюю — там справжнісінький лазарет. Зрештою, я завітаю до неї, але і цього вашого доручення хочу спекатися. Напишу і піду.
— Воля ваша.
"Цех" гудів і стрекотав. Інакше не назвеш, подумала Марта. Фірма звернулася із замовленням — цех працює.
— Пані Марто, чим ви змащуєте волосся?
— Що? — над Мартою повисла секретарка, спершись виверненою рукою на столик. — Нічим.
— Полискує… Ви імпозантно виглядаєте в цій зачісці. А я сліпо повторяю моду. Жертва моди…
Мугикаючи пісеньку, секретарка рушила до Найди.
"Жертва моди…" Марта вмокнула перо. "Жертвою дикої жорстокості і садизму стала кілька днів тому…" Свид часто повторює: "Пані Марто, у вас чоловічий стиль".
Надвечір, вертаючись додому, вона спробувала нагадати собі бодай одну фразу з того, що написала, і не змогла. "Геть, геть, геть!’
До Миросі Коваль вона вирішила піти наступного дня. "Хочу додому, до Олесі, додому…" Юліан підняв би її за це на сміх. "Там, — сказав би він, маючи на гадці зовнішній світ, — завжди важко людям, які живуть без мети, які крутяться на маховому колесі нашої інерційної системи". — "Яка мета? Що ти, Юліане! Я себе не вмію задурювати діркою від бублика. Те, що ти наказував, я наполовину виконала. Та зроблю все. А сама по собі я нездатна викресати блискавку.
Трамвай домчав її до Валової; відтак поквапив до бігцю проливний дощ. Олеся, припавши носиком до шибки, визирала її.
У коридорі Марту перестріла Марселла:
— Для вас листи.
Від Юліана. Аж чотири.
— Дякую, пані Марселло.
— Паскудство надворі?
— Злива — як серед літа.
Марселла похитала головою і зникла за дверима.
— Мамо!
"О, як я тебе чую, моя дівчинко! — Поклавши пакунки, Марта обняла Олесю. — Чую і розумію. Усе в мені озивається на твій голосок. Чую ще Юліана, Миросю. Ще кілька осіб. Решта для мене — тіні, привиди, які промовляють від імені чорних сил. Скопище духів говорить устами тіней, які не мають власного життя, проголошують парадокси і вимагають безглуздих послуг…"
— Що ти купила, мамо?
— Борошна, м’яса, сиру, сала, домашньої ковбаски… Ми повечеряємо смаженою ковбаскою.
— А тут що? — Олеся вже встигла розв’язати один пакунок.
— Картопля, квашені огірки, гречана крупа, головка капусти. Завтра наварю голубців.
— Але пахнуть яблука?
– І яблук купила.
— О мамо! Ми багачі, а я думала, що нам так багато всього потрібно…
— Було скучно?
— Ні. Я чекала на тебе — і не було скучно. Скільки листів! Від того чоловіка?
— Так.
— Того ти весела.
— А може, сирників насмажити?
— Ковбаски, мамо. А закусимо яблуками. Мамо, а що таке веремія?
— Коли багато людей, стиск, крики, переполох. Або… Де ти чула це слово?
— Пані Марселла промовила в коридорі.
— Значить, говорила про негоду.
— Вона сказала: "Боже, земля спливе". Я вже пішла б кудись.
— Ви погодиться — піднімемось на Замкову гору.
— Сьогодні в тебе свято, мамо. — Олеся взяла з підвіконня листи, в задумі потримала.
Свято! Неймовірно, як це мале відчуває кожен порух її душі. Зараз вона приготує вечерю, чимось забавить Олесю і, забезпечивши неторканність свого "всесвіту", засяде читати.
— Надворі веремія, а біля нашого будинку довго крутився якийсь чоловік з парасолькою і ціпком.