— Певне, на когось чекав.
— Дощ ляскає, як конопляний батіг.
— Так пані Марселла сказала?
— Еге.
— Скучала моя дитина, скучала.
— Ні, мамо.
— Про що ж думала?
— Про літо. Ми будемо забиратися далеко в поле, зацвітуть маки, волошки, рум’янок.
— Наша "таємниця" не згадувалася?
— Я без тебе вже не можу про неї думати.
— Ось я наварю їсти — побалакаємо.
— Нехай, мамо…
— Згодна, прошу пані?
Олеся засміялася довгим дрібним сміхом.
— Пані! Хіба я — паня?
Яблука вони склали до "фаетона", а продукти занесли до кухні. Марта не захоплювалась куховарінням. Може, таки зашкодили почуті нею вночі слова: "Ґаздині з неї не буде". Але і варити, і пекти навчилася, тільки знайшла собі, як у всьому, що доводилося робити, власні входи і виходи. У школі і в гімназії вона не зубрила уроки. Хутко перегляне, а потому, відповідаючи, імпровізує. Вигадує допоміжні причини і деталі, і клас, і вчителі зацікавлено слухають, відтак хвалять. Не таланило лише на годинах Закону Божого. Вона імпровізувала або пренаївну казку, або сповідку про земні радощі і горе. Священик сердито обривав її в тому і в тому випадку й читав через неї нотацію всьому класу.
Найменше діло вона перетворювала в гру з невідомим. Заново винайшла хрестик і низинку, способи гаптування й плетіння, винайшла крохмаль, луг для прання білизни, горіховий торт і цибулиний соус. Юліан любив спостерігати, коли вона працювала. І в ці хвилини все вдавалося їй якнайкраще. Якось Марта подумала: "Отак ми, сестрице, згораємо, йдучи незвіданими стежками до побутових дріб’язків. Здобуваємо їх кров’ю, наче всього торкнулася рука нечистого і ніщо вже не годиться для вжитку". Проте інакше вона не в стані була працювати. Для великого Бог не дав їй впертості, а для малого — терплячок.
— Натреш хлібну шкоринку часником, мамо?
— Ковбаса приправлена часником.
— Однаково натри, мамо.
— Це може зробити і чемна донечка. Постривай, сама наріжу хліб. Що тобі приготувати на завтра? — Марта лишала Олесі їжу ча весь день.
— Сирників і компоту.
— Тертюхів?
— Так.
— Юшка буде в термосі.
— Добре, мамо.
На початках Марта не могла звикнути до цього неумовкного "мамо". Олеся наче надолужувала за втрачене нею в притулках.
— Мамо, зима починається в листопаді?
— Вкотре питаєш? У грудні.
— Як довго листопад!
За стіною почулися Марселлині кроки. Олеся притихла, згодом підвела на Марту пустотливі оченята.
— Мамо, послухай, як мені у вусі дзвенить. Марта розсміялась.
— Надворі вже непроглядна ніч, мамо.
— Зніми кожушок з цибулі.
Марселла сновигала, ніби не знаходила собі місця.
— Ой, сльози випікає.
— Змочи ножика водою.
— А якщо я промию очі?
— Спробуй.
— Не перестає їсти.
— Знатимеш на наступний раз.
— Мамо, мамо, чого ти не сказала?
— Не знала.
Марті почулося, що Марселла плаче. Приклала до стіни вухо.
— Вона нездужає, — прошепотіла Олеся. — Вдень плакала.
— Видно, гаманець загубила.
— Яв притулку ні разу не плакала.
— Тебе кріпила надія, що я прийду?
— Ти мені снилася, мамо. Але була ніби старша, дуже бліда і стомлена. Я так втішилася, коли побачила тебе молодою, гарною, в новенькій сукенці.
Виховательки з притулку розповіли Марті, що Олеся народилася в Тухольці. Через півтора року жінку з дитиною випустили з концтабору. Дівчинці минала четверта весна, коли "мама вмерла від сухот. Сироту передавали з рук у руки. Їй сказали, що мама поїхала лікуватися. Олесю кілька разів знімали з поїзда — вирушала шукати.
Звідусіль намагалася втекти, вередувала, врешті-решт опікуни здали її в притулок. Дама, яка привела її туди, назвала дівчинку Олесею, прізвища не знала. Виховательки сумнівалися, що це її справжнє ім’я. "Дитина збаламучена, каже, що дома кликали її інакше. Посвариш — лякає, що мама її дуже поважна особа, мало не королева, що покарає нас за знущання. Так, так, каже: "За знущання". Але нелукаве…"
З-за стіни долинав монотонний шерхіт.
— Марселла теж смажить тертюхи, — сказала Олеся. — Мамо, а ти олії купила?
— Аякже.
Близько місяця Олеся розмовляла мішанкою з двох мов. Марта делікатно поправляла її, одначе без успіху. Повага чи смак до мови появилися в дівчинки випадково. Марта щось читала і несамохіть повторила фразу по-французьки. Олеся причепилася: "Що ти сказала, по-якому, які ти ще мови знаєш?" Довідавшись, що мов — безліч, що мови переживають племена і народи, вона заставила Марту назвати всі хатні речі по-німецьки, по-французьки і по-англійськи, нарешті — по-українськи, проспівала кожен склад; і сталося диво: мале десь виколуплювало такі барвисті слова, які й Марті не часто доводилося чути.