"Змордовані, мокрі, нарешті вихопилися на шал вітру, на вільну од снігу луку з товстим м’яким килимом торішньої трави і ковдобинами талої води. Темно. Небо злиплося з землею. Про те, щоб вертатися тим же шляхом, не могло бути й мови, ми жахалися самої думки про чортячу стелючку".
"Я падав з ніг. Олекса йшов попереду, і щось йому піддавало сили, він стрибав на камінному зсувиську, як гірський козел. Я за ним не встигав, тюпачив на місці і сипав жорстокими прокляттями. На найвищу точку, до камінної баби, ми, проте, доповзли разом. Мені туманилося в голові. Я мало що тямив, коли побачив плиткі, як на малюнку, язики багаття. Олекса лежав на наплечнику долілиць. Дивно: уздрівши його знеможеного, я відчув полегкість у тілі і підступив до камінної баби. При світлі ліхтарика можна було розібрати пощерблені написи-зойки, верески захвату. Камінь поцяткований міріадами імен, знаками додавання, контурами сердець і лайливими словами. Я підкинув у вогнище недопалків, що валялися довкола. Олекса не підняв голови".
"На Говерлі ми не заночували. Присікався морозяний вітер, і цурпалки погасли. Ми стали сходити. Ноги раз по раз провалювалися, відтак почувся характерний гул завислої над яром криги. Під нею шуміли справжні річки. Я скинув куртку, постелив хутро до криги, сів, узявши між коліна рукави, і шугнув у безвість. Одразу заклало вуха, перехопило подих. Не знаю, скільки це тривало. Я щосили впирався ногами в льодові брижі, щоб пригальмувати лет, раптом мене огорнуло полум’я — я потрапив у наповнену сніговою кашкою яму. Спробував звестися. Ні, все гаразд. Трохи позсував шкіру на долонях і на обличчі. Гукнув Олексу. Він довго не наважувався на карколомний спуск? та ось почувся шерхіт…"
"Торік мені розповіли, що розбійник розбився десь у тих місцях, з’їжджаючи з верхів. Він налетів на борлак намерзлого льоду. Був то сільський зірвиголова, ловили за якусь незначну провину, та, щоразу втікаючи, він робив усе більше шкоди, а коли на кордоні встановили суворі порядки, він кілька років підряд шельмував застави, пересікаючи лінію "неторканності". Слід у Румунію — тривога, слід сюди — переполох, пошуки, експедиції. Хлопцеві це давало насолоду. У нього стріляли, влаштовували засідки, та він був невловимий і невразимий, доки западню не підстроїв його ж союзник, природа".
На листі — безліч знаків запитання. Видно, тюремний цензор посушив собі мізки, гадаючи, що Юліан зашифрував якусь інструкцію. Вони там не таїлися. Часто конверти були розклеєні, окремі рядки підкреслені червоним олівцем, деколи аркуш був пожмаканий, певне, листа пошпурили до сміттярки, потому "змилостивилися", або ж бракувало початку чи закінчення. Може, це робили й навмисне, мовляв, знайте, що ми є ми!..
Марта спіймала себе на тому, що втупила очі у "фаетон", як буває з Марселлою, усміхнулась і подумала: "Таке враження, що ця штуковина кожної миті може зрушити і кудись покотитися. Юліанове туристське спорядження в горішніх шухлядах: штурмові черевики, тесак, стометровий шовковий мотуз, сухий спирт, навіть торбина пшона. Треба пшоно забрати, воно, мабуть, стухло.
Зверху на "фаетоні", за різьбленим обручем, Юліанова шкіряна валізка, в якій теж усе підібране для дороги: бритва, мило, рушник, Гомерова "Одіссея" грецькою мовою, папір, олівці, університетські дипломи, метричне свідоцтво, гроші (австрійські, зняті з обігу), фронтові нагороди. Юліан ніколи не розлучався з валізкою. Марта думала, що в ній хтозна-які цінності, потому зміркувала, що в ній підпільна література. Якось Юліан ривком смикнув валізу з "фаетона", замочок вискочив — і все добро посипалося на підлогу. В Марти піднялися брови від розчарування. Юліан склав речі, а ввечері сказав: "Фронтова звичка".
Може, й звичка. Та скоріш за все — він завжди був готовий до арешту.
Його забрали, коли не мав при собі валізки. Домовилися з Мартою дещо купити, на сходах Юліана вже чекали. Марселла підзирала крізь непричинені двері. Їх було двоє. Юліан нахмурився, наче взяла досада, що наскочили не в пору. Мабуть, жалів Марту. Вряди-годи блиснула нагода що-небудь придбати, і це свято, бо таке життя, що кожна маленька обнова немовби приносить сяйво, — і ось…
Марта мало не заридала. Для неї не було ні шпиків, ні концентраційних таборів, ні тих без ліку, що концентрованими чергами не зі своєї волі покидали батьківщину, а був лише Юліан: він дуже жадав зробити їй невеличку приємність, та спіткала невдача.