… Літо втіхи і скрухи… Вони йшли з Юліаном високою, пружною, аж, здавалося, гіллястою, пшеницею. Крізь безкраїй лан переднівку петляла вузенька, натоптана стежечка. Вечоріло. Сонце золотом розсипалося у збіжжі.
— Таке враження, що промені вологі, — сказав Юліан. — Розчісують стебла мокрим гребінцем.
— Так хутко випадає роса…
Вони відпочивали в невеличкому сільці на Станіславщині. Їх намет синів, як волошка, в кінці занедбаного вдовиного городця над Дністром. Тепер верталися з повітового містечка, набравши припасів.
— Дивися: в балці ніби перекочуються хвилі.
— Тягне вітрець.
Перед поїздкою в село Марта підмовляла Юліана взяти шлюб і справити весілля. Юліан відмовчувався, потому сказав: "Заберімося в який-небудь хутір — і там… Весілля. Мені хочеться, щоб воно було барвистим. До біса міські бинди. Дівчата зодягнуть тебе в різнобарвні стяжки, у вишивану сорочку і кептарик до стану, в спідничку чорну, на збірках, озують у червоні румунки з високими халявками. Розумієш, наша традиційна ноша підкреслює красу людського тіла, тим паче — жіночого. Я вже бачу, як тобі уклали коси. Уклали туго, мило, довкола чистого відкритого чола; посередині — проділ, на маківці — віночок. Мабуть, ореоли стали малювати з натури, це вінок молодої, — осміхнувся він. — Знаєш що? Поїдемо до Дністра. Там звичай гуляти весілля на зеленому острівку під вербами. Ріка між зеленими горами, то тут, то там на острові — випуклі копички сіна, поміж ними столи, музики на помості, через тихе плесо снують човни з причепуреними дівчатами і чорнявими кучерявими парубками, пісні — наче сама ріка співає. Я обов’язково попрошу тебе заспівати, хоч молодій не личить бавити гостей. О, як задзвенить твій голос по долині! Зворушені селяни обступлять тебе зусібіч, і в сльозах зворушення ти прочитаєш справжню ціну людям і ціну життя. А як вечір настане — скільки-но кохань розцвіте під гнучким пахучим віттям лозини! Дівчатка за чотирнадцять вистрибуватимуть під ліхтарі від липких хлопців розчервонілі, а в очах — весь добрий світ. Мине рік, і на цьому острові не буде неділі без такої, як твоя, оказії… У житті є надзвичайно багато щирого і гідного людини. Чого минати? Отже, на Дністрі?.."
Невдовзі перед тим Юліан вернувся з Кракова переможцем, з двома університетськими дипломами (він склав іспити екстерном), і його впевненість передалася Марті, вона дивилася на нього, як на Зевса. Професор Горець-кий пророкував Юліанові кар’єру світового вченого, з огляду на його невтомність йому радили присвятитися літературній праці і йти стопами Франка; письменник-психіатр Кость Грушевич вітав його як свою, втілену в Юліанові, мрію. Словом, Юліанове ім’я було в усіх на устах. Ніхто і при гадці не мав, що внезабарі це — потенціальний державний злочинець, що бажає лиха "своєму народові". (Потому казали, що він "упав", не змігши пройти випробування славою, й сам же собі петлю зсукав).
Марті снилося весілля. Вона ледве дочекалась дня від’їзду. Та ще бридкіший за старого парубка нежонатий священик з ордену Василіан відмовився повінчати заблудлих туристів. Юліан з Мартою вирішили справити весілля без попа і без гостей.
Юліан ніс в наплечнику кілька пляшок вина, ковбасу, пряники, купив Марті на ярмарку вишивану сорочку, чорну фалдовану спідницю, румунки, кептарик, стяжки. Всю дорогу Марта дибала за ним, як на мотузці свого весілля. "Це станеться, — думала вона, — але я до могили відчуватиму, що чогось мені бракує". Юліан не розраджував її. Він вважав, що деякі повороти долі треба щиро пережити, залишаючись ощадливим, коли діло стосується дрібниць, перед якими не слід зупинятися.
… Деколи стежка ділилася на два ручаї, між якими стирчала низька порість пшениці. Але й тут хилилися додолу важкі колоски, вдаряли Марту по стегнах, ніби перестерігаючи: "Не чіпай". Які лише помисли не приходять у такі хвилини. Хочеться всього торкнутися гадкою, виявити свою любов і уважність. Понад сповитими в туман ярами на протилежному березі виплив і аж немовби шугав червонястий місяць-підповень.
Марта осміхнулась. Вона подумала: "Чому, коли зійде місяць, напрошуються спогади?" Усміхаючись, вона ступала за Юліаном і чекала…
— Місячний вечір і багаття настроюють на те, щоб щось зважувати, підсумовувати, — сказав Юліан, мовби пробуючи на слух, як струну, довколишню німість.