— Після неволі той щур привчиться жерти своє плем’я. "Веселий вступ!"
— Та з обійсть не рушить. Маєте безплатного вартівника.
Марселла готова була доплести ще якусь бувалицю в цьому ж роді, і Марта спитала:
— Що ж трапилося, пані Марселло? Вийшло холодно і трохи згорда.
— Не знаю, що й казати… — Марселла помовчала і сама собі заперечила: — Чому ж не знаю! То коли мусиш говорити півправди — нічого до ладу не зв’яжеш. Белебениш, як піп або як мої пани. — Видно, Марселла мала на увазі своїх недавніх хазяїв, у котрих служила покоївкою. — У брата сьогодні іменини, — вона показала пальцем на нижній поверх. Мене запросили. Брати з жінками, сестра і я. Коли я працювала в Родзісада, брати трималися зі мною сторожко. Знаєте, каретники, возять по місту іноземців, махінації з валютою… Я гадала, що вони живуть душа в душу, а тут випили, випили та як зчепилися! Той ліпше розуміє, чого біда, ні — той. Пані Марто!..
"Дарма ці заходи, — подумала Марта. — Ти була господинею, я — комірницею, тепер переступаєш межу, це до чогось зобов’язує… Навіщо?"
На Марселлиному обличчі досада й обурення. Марта ж для таких явищ давно замкнула серце. Більшість стосунків вона сприймала як мавпяче повторення книжних колізій. Посміхнувшись, вона сказала:
— Через неволю, пані Марселло, і бегемоти не розмножуються. Ви хочете, щоб це життя не відбивалося на людях.
Марселла втомлено зітхнула. Та, видно, в її душі виникла якась гребля, яка не дала їй вернутися до звичного похмурого стану. Марта вважала, що це — так само спосіб захисту. Вся активність сучасних людей зводиться до неприйняття більшої частини того, чим наповнена дійсність. Це, здається, теж що-небудь означає.
Марселлин голос затремтів.
— Братів мені жаль. — Вона зіщулилась, обличчя облягла страдницька тінь. Та ненадовго. Раптом воно стало суворим і злим. — Не жаль мені нікого в світі. Я взагалі людей ненавиджу. І скажу правду, пані Марто: отаких, як ви, — всім єством. Ваша міна: Я все розумію, я вже це бачила або чула про це" — доводить мене до несамовитості. Мені хочеться вигнати вас з помешкання на вулицю, хоч іде зима і ви з дитиною. Така я, пані Марто. Ви гадаєте, що своєю чистотою і неприступністю врятуєте народ?..
Марта нервово перебирала тороки шалі. Марселла, либонь, помітила, що комірниця ось-ось зірветься, і пробурмотіла:
— Виходить, що я вас покликала, аби злість зігнати. Ні, пані Марто. Мені досить кількох слів полковника Родзісада про таких, як ви. Вам відомо, що полковник Родзісад — начальник секретної служби? Авжеж відомо. Ну, то сказав про вас ось що: "Їм дозвольте домагатися рідної мови чи православного Бога — і вони довіку не згадають, що в них нема держави". Будьте собі горді і неприступні, я вас ніколи не потурбую, але сьогодні мені так прикро, що хоча б кіт, цей бісів виродок, нагодився — і йому б вилила скаргу. Пані Марто!..
Вона впала лицем на подушку і заплакала.
Потім, далеко потім, бо ніч ця здалася Марті не стільки химерною, як довгою, коли спало місто, заснув вокзал і вмерли дороги, перед нею відкрилась прірва, що зветься людським життям. І постало на весь моторошний, карколомний безмір мотовисько причетних до нього злочинів, бо кожне життя, — подумала про себе, — це теж ступінь, після якого немає вороття всім можливим відносинам по всій землі. Можна це сказати м’якше, можна гостріше, можна з розвагою сильної і яснозорої натури, але це так: зло ніколи не мало однини.
Розповідаючи, Марселла чогось ні разу не підвела на Марту очей.
Моя мама була служницею священика. Батька брали на якусь війну при Австрії, і він вернувся інвалідом. У селі навіть діти знали, що я донька отця Новачука.
Ми мешкали в глиняній хатчині. Священиків будинок, шпихліри, конюшня, сушарні, пасіка, олійня і млин — все трималося купки, плуталося ланцюгом по обривистому березі річки, можна було пройти з дверей у двері із попівських хоромів аж до нашої халабуди, мама усім тим правила, доглядала, наче своє, ми її бачили, як гостю. Завжди ходила причепурена і нас одягала краще, ніж вбиралися у селі. Скрути не звідали. Довкола голод (град виб’є, чи не зійде, чи спека спалить поля), а в нас і м’ясо, і білий хліб. Правда, батько того всього цурався, днював і ночував у стельмахарні, та ніхто з нас цим не побивався. Тепер мене часом смокче коло серця, як згадаю того зчорнілого від смутку чоловіка.
Моя мама була чимось схожа на вас, пані Марто. Отак трималася з гонором, така ж усмішка-посміх, ніби знала таємницю таємниць. Та ви, певне, не вірите в Бога, а вона була дуже набожна.
"Скільки разів прочитала "Отче наш"? Тільки три? І що — в язичку кістка зламалася чи мозоль натерла? Дивись мені, дівко!.."