Найбільше мене пильнувала і школила. В церкві я вистоювала перед самим вівтарем, збирала пожертвування замість старости, щомісяця — на сповідь. У моєму мізку панував Бог і… мій батько, отець Новачук.
Я торік їздила до Погорілівки — село наше колись дощенту спалили татари, того й назва така. Цвіли яблуні, довкіл аж синьо від китиць бузку. Кущі стрижені під лінію, а я їх пам’ятаю як справжнісінький ліс. З них, причаївшись під галузками, я визирала свого рідного Новачука. Він, бувало, і в той бік не гляне, а я навмисне топчуся поблизу, ловлю кожний його рух. Думала про нього днями і ночами, бачила його невідступно… Ви дуже любили батька, пані Марто? Я деколи думаю, що жодна дитина так не любила батька, як я. А десь із десяти літ перестала лізти йому перед очі. Мені здавалося, що я нагадаю йому про себе потайною любов’ю. Він мусить відчути, як я страждаю без його прихильності, гадала собі. Мене не треба було навертати на розум, що він навіть перед смертю буде соромитися неотесаної, безграмотної доньки. Я нишком навчилася письма, мені пощастило вкрасти в священиковому столі книжку, і я прочитала її разів сто. Ту книжку написав Джонатан Свіфт, теж начебто слуга Бога. Я і нині можу переказати рядок за рядком від початку і до кінця. Ось вона, на столі. Часом заново перечитую…
Якось я сховалася в церкві між лавками після відправи. Я сподівалася, що таки вмолю Бога і мій батько признає мене і зігріє ласкою. Дві ночі передриготіла з моторошними шерехами в замкненій церкві. Вдень молилася, та, коли темніло й увижалися тіні мерців по закутинах, було не до молитов. Я кликала і кликала отця-батька, щоб визволив мене.
Запаморочилося в голові, я непритомніла. Раптом кленцнула колодка. Отець Новачук розмашисто пройшов до захристії, запалив свічку і рипучими сходами піднявся на хори. Ноги в мене ніби скам’яніли, та я все-таки пробралася на хори і причаїлась під спертими до стіни старими хоругвами. Отець Новачук читав якогось листа. Так зблизька я ще його ніколи не бачила. Гладко причесане чорне волосся, високе чоло, ніби стягнені глибокою зморшкою круті дуги брів. Коли він переставав читати і впадав у задуму, очі його виражали глибоко захований у серці біль. Здавалося, він розкаюється в чомусь, та вже незмога будь-що змінити. Знеможені від прикрості уста не розімкнулися навіть тоді, як він раз за разом зітхнув.
Мабуть, я вийшла б зі схованки, та на хори став підніматися якийсь чоловік. Він за руку привітався з батьком і показав пальцем на листа: "Як? — "Добре", — відповів отець Новачук.
Того чоловіка я перший раз бачила. Вони довго розмовляли, про що — нема рації розповідати, та й не все я тоді втямкувала, зате отець Новачук піднісся в моїх очах до могутнього посланця якихось невідомих сил, що ночами скликає на таємні розмови своїх спільників.
Мама ніколи не захопила мене в хвилини підглядання за отцем Новачуком, але про щось здогадувалася і не давала мені спокою. Іди туди, принеси те, подай… Я звихалася з досвітку до опівночі. Я відчула, що мама мене ненавидить. Вона цього не показувала, то була стримана, вишколена жінка. Та вже коли я підбула, сімнадцять, вісімнадцятий, коли я відкрила, що гарна з себе, бувало, оглянуся раптом, а мама проводжає мене таким недобрим поглядом!..
Марселла була років на три старша за Марту. Налита тілом, з пишними грудьми, приємна обличчям жінка. Лиш у лінії міцно, по-чернечому стулених губ було щось таке, що відштовхувало. Може, до цього призначилися нервові напади, про які Марта чула під час Марселлиних перемовок з сестрою. Якось, проводжаючи гостю, Марселла зітхнула: "Ой, боюся. Не дай Господи, параліч скує". Сестра її зацитькала, та швидше для того, щоб самій бути спокійною.
Коли ще вони мешкали в одній кімнаті, якось Марселла вночі попросила Марту відтерти їй одубілі ноги. Марту пронизав холодний струм, коли вона торкнулася Марселлиної голінки. Вона досі відчувала на кінчиках пальців ту крижану непорушність. У Марти пробудилась іскорка жалю до цієї жінки.
"Може, через страх окалічіти вона така невблаганна? — подумала собі. — Вона повинна б бути вдячною, Юліан набив немало мозолів, споруджуючи їй "покій". Чи боїться, що приємна з себе дамочка стане свідком її нещастя? Марселлина сестра за мідяки працює на паперовій фабриці. Чи не хоче Марселла взяти її до себе, щоб мати поруч близьку людину?.."
— О, коли мені було вісімнадцять, на мене задивлялися! — сказала Марселла після паузи і навіть осміхнулася. — Сусідки раяли женихів, та мама відмовчувалась. Хлопцям заповіла дорогу до хати, і я лишалася в темній цноті аж до того самого вечора, як…