Тоді я служила куховаркою в президентській резиденції. В останні тижні радилися дні і ночі, хитрували, доки не перегравали самі себе. Президент хотів лагодити справи з чиновнею — чи не смів брати всієї відповідальності на себе, чи розгубився, — але паломництво не припинялося, ми з помічницею чаділи на кухні; нелегка річ нагодувати таку череду.
Звалило мене з ніг, занедужала. Приходжу через три дні — еге, лиш вітер ганяє папери між стільцями. Подалася в село. Добилася якраз на паніку перед здичавілими стрільцями. Минув тиждень, вночі хтось шкрябає шибку. Сестра — в крик, брати — на горище, батько причаївся з сокирою під дверима. Відчинила. Стрілець. Волочиться за ним карабін, ледве пересуває ноги. Каже, що він один з тих, які колись перебували в отця Новачука, відсидів у концентраційному таборі в Талергофі, воював за Габсбургів з росіянами, здався у полон і на російському боці воював з німцями, а після того, як перехворів тифом, пішов зі стрільцями. Проситься переночувати.
Мама без життя застигла біля печі. Я нагодувала його, вибрала момент — спитала, чи не знає, що сталося з отцем Новачуком. Кажу: "Може, що-небудь чули про отця Новачука? Мама при тому зблідла як крейда. Стрілець відповів, що отець Новачук нібито на Великій Україні.
Домовилися, що проведу його до міста, буде легше згубитися поміж людьми. З комендантом президентської резиденції сховали його на горищі недогорілої кам’янички. Відтак комендант питає: "Як маєшся? Чи не пішла б служанкою до одного польського начальника? Треба, — каже, — щоб наші люди всюди мали вступ". Так я стала покоївкою в коменданта Родзісада, а внезабарі полковника призначили начальником секретної служби.
Якось вертаюся з ярмарку — під стіною королівського арсеналу приперли сидячого, з таблицею на грудях, скривавленого забитого стрільця, якого ми з комендантом ховали на горищі. З того дня пішло і мені, як би хто наворожив. Запалення легенів, полковник звелів вістовому одвезти мене до родичів, коли ви борюкалась…
Перед дверима занявчав кіт. Марта впустила його до кімнати. Марселла дивилася просто себе безтямним поглядом, ні на що не реагуючи.
— Але ж у тебе лапки брудні. Дивися, як наслідив.
Кіт понюхав кінець перини, що звисав з ліжка, і, наче переконавшись, що все гаразд, підігнув під себе хвоста і замурликав.
На голій стіні висіла фотокартка усміхненої шляхтянки. Опершись на локіть, вона лежала на килимі. На ній була коротенька шлярована сукня. Тінь різьбила тонке стегно і вугласте колінце.
— Гелена, дружина полковника, — зненацька озвалася Марселла. — Полковник кликав її Ляля.
"Ця жінка грає тільки себе; вона себе знає, не соромиться і не стримується. Простосердя — дар Божий".
— Нова посада вимотала полковника, постарів за одне літо. Лялечка знюшкалася з майором Ренетом, Родзісадовим заступником. Ренет стежить за полковником…
"Юліан каже, що традиція живе в шкурі хамелеона. На трупі Габсбурзької імперії виникли держави, що успадкували всі її вади (правда, вади нині називають проблемами). Бетховен говорив про шпигунські звичаї Дунайської імперії: "Все довкола нас примушує людину замовкнути".
— Ми з Лялечкою — ровесниці. Це післяшлюбна фотографія. Зрештою, пани довго молодими тримаються. Цить, розмуркотівся! — гримнула Марселла на кота.
— Де вони мешкають? — спитала Марта.
— Де панство — довколо ратуші.
"Колись на Ринковій площі мітингували, зводили барикади. Останню демонстрацію розстріляли минулого року. Тепер кам’яниці довкола ратуші заселили вельможі і на площу вступяють зніченою ходою навіть ті, хто лише чув про розправу".
— Блощичні розкоші…
— Родзісад мешкає в Чорній кам’яниці.
"Пліткують, перешіптуються, щось пописують, складають доноси і гніваються, коли скажеш, що не мають людської гідності. А чого ви варті? Лиш того, щоб продатися на м’ясо поліцейським псам. Цим би ви принесли більше користі народові. Принаймні в крамничках продавали б яловичину, що йде на собачі пайки…"
— Пані Марто, — Марселла поклала на Мартину руку свою. — Ви мене слухаєте? Кажу — я в коханні була неосвічена. Робота вбивала в мені цю цікавість. Часом щось наче присниться: якась опановує млість, солодко заб’ється серце… Я не тямила, що мене можна жадати ще за що-небудь, опріч того, що я вмію вести господарство. Вірите? Я вже дещо виділа і знаю. Хвалена неторканість — справжнісіньке паскудство. Дівку мнуть вуйки чи брати, а для загалу вона — свята. Жінка пнеться з чоловіком, нишком її голубить родич, вона оббріхує чоловіка перед чужими, плаче гіркими сльозами — і її жаліють (жалюгідність приймають за святість)… Мені було двадцять два роки, чиста перед Богом, перед людьми і перед собою, як Дух Святий, я мало не заподіяла собі смерть, коли полковник несподівано чмокнув мене в щоку…