Мабуть, десь у ті дні Юліан навчився містифікувати. Може, це замінило йому маску, можливо, стало другою натурою. Часами він втрачає міру і переграє сам себе, тоді відчувається, що він несамохіть когось повторює і що йому насправді не весело, а до болю прикро.
Марті скортіло перевести на це бесіду з Полянським. Що він думає про гру як умову зберегти себе для праці, про те, що доведені до абсурду людські стосунки нав’язують нам фальшиві ролі, після чого нам важко бути самими собою?.. Одначе вона не торкнулася цієї теми.
"Може, цей Полянський стільки ролей переграв, що розтринькався дощенту і розуміє це?.."
— З Бригідок начебто випустили багато політичних.
— Я й ходжу з таким відчуттям, ніби і Юліан на волі, — призналася Марта. — Місяць не давав про себе знати, а вчора отримала листи піврічної давності. Тюремники ніби підчищають за ним місце.
— Згортають справу? Цілком можливо.
Марта завважила, що Полянський готовий був щось спитати.
— Це такий чоловік, — сказала вона, сміючись, — що не прийде, доки не поновить "форму". Міг поїхати на села, щоб відчухатися. Якщо він виглядає дуже нещасним, то не покажеться ні друзям, ні родичам.
— Радий буду познайомитися.
— Ви не маєте намірів зайнятися журналістикою? — спитала Марта.
— Вагаюся. Преса проектує на дійсність зовсім несподівані відтінки, це цікаво. Деколи публічне припущення може міняти політичний курс і діяти як реформаційний переворот. На цій ниві я міг би застосувати свій досвід.
Офіціантка накрила на стіл. Полянський налив собі коньяку, не силуючи Марту випити. Між ними виникали демократичні товариські взаємини. Ще в редакції, побачивши, що Марта ходить у порожньому цеху з бутербродом, Полянський сказав: "Ви не образитеся, якщо я запропоную вам пообідати зі мною в ресторації? Вважайте, що ви скористувалися моєю присутністю, аби з’їсти гарячого, бо самій жінці не слід відвідувати такі заклади, як "Атлас". Марта швидко, мов кинувши собі виклик, стала одягатися. Полянський додав: "Даремно відмовляєте собі в таких дрібницях, як обстановка. Якби я був певен, що маєте насолоду в роботі, як рільник у полі чи тесляр на будові, я промовчав би, випадково побачивши вас за обідом у редакції. Не пригнічуйте себе без потреби…"
У Марти аж туманилося в голові від духмяної грибної юшки. Більше року вона вдовольнялася гарячою стравою раз на добу.
— В Росії я звик і перед супом промивати шлунок. — Полянський одсунув карафку з коньяком.
— Ви там довго працювали?
— Майже вісім років.
— Вас закинули перед війною? Полянський засміявся.
— Коли ви назвали моє заняття працею, мені аж щось у душі сколихнулося. Та розвідник все-таки лишається розвідником. Так, мене туди закинули перед війною.
— Як мається моя арештантка? — запитала Марта весело.
Вона вернулась додому в доброму настрої. Чи смачний обід вплинув, чи те, що репортаж вдався без зусиль. Марта поцілувала Олесю і, присівши, зирнула у вічі:
— Що?
— Було скучно, мамо.
— Сердешне моє…
Раптом на Марселлиній половині пролунав писклявий металевий голос, на секунду упав і загримів, аж стіни затремтіли. Марта вражено наморщила чоло.
— Марселла привезла з міста дві скриньки, — сказала Олеся, — і з того часу щось в неї репетує.
— Грамофон? Голос аж захлинався.
— Політична промова. Вільгельм? Франц-Йосиф? Дзенькотіли шибки.