— Знаєте, що я радив би? — сказав Ридан, сідаючи проти Марти і беручи в свої її руки. — Підшукайте для цієї роботи єврея, німця, болгарина, француза. Декого я порекомендую. Росіянина. Одначе не з тих білоемігрантів, що й досі опльовують батьківщину. З тих, що помилилися перед лицем революції. Та я, до речі, теж сам домовлюся з одним розумним чоловіком. Цікава пропозиція?
— Надзвичайно. — Марта усміхнулась. — Мені здається, ви бачите в цих спробах щось поважне.
— А ви хіба ні?.. Так, бачу підпільний університет. Перший і єдиний у світі підпільний університет. До чого дійшло!.. Чи ні? — запитав Ридан з тривогою на обличчі.
Марта кивнула: "Так".
Ридан знову заходив з кутка в куток.
— Коли мені дозволяли одну лекцію на два місяці і я змушений був приватно готувати до науки таких юнаків, як Юліан, я вважав це кривдою. Правда, невдовзі я розміркував: у моїй місії було щось зворушливе, батьківське… Коли мені заборонили зовсім читати лекції, я вважав це недолею. Коли для українців заборонили університет, я вважав це нещастям… Коли ви запропонували мені прочитати тільки одну нелегальну лекцію, я миттю збудував усе заново. Я перехворів би, якби ви обмежилися дріб’язковим просвітительством.
— Аудиторією будете задоволені, пане професоре.
— Не сумніваюся. — Він похитав головою і засміявся. — Я завжди казав Юліанові, що його не перестане переслідувати смертний вердикт. Слава Богу, що ще є люди на землі. Хоч у Юліана вже два дипломи, я з приємністю накрутив би йому вуха, як гімназистові. Дякую, Мартусю, за довір’я. Правильно. Коли людей годують надіями, люди, опріч дурнів, починають жити у такій реальній реальності, якої і не мислиш. Влаштовуються, минаючи найсвятіші заповіді і найсуворіші заборони, і терпляче слухають собі будь-яке — щонайбезглуздіше — базікання владик… Про освітні справи повинні б клопотатися депутати. Одначе, мабуть, персонажі недбайливі, не при гадці їм, смиреннолицим, ні живі, ні мертві пам’ятники… Ви поглядаєте на годинник? Ач яка: зробила своє — і ногам знати! Гаразд, Мартусю. Але ж навідуйтеся, не забувайте бідного професора між німими стінами. За будь-яких обставин вітайте од мене Юліана. І… повірте моєму політичному чуттю: його випустять.
"Випустять… Юліана ви-пу-стять! Професійного арештанта амністують! І ми станемо під вінець, візьмемо шлюб. Я хочу називатися його прізвищем, його дружиною… Краще вірити в те, що бачиш, ніж розчаровуватися в тому, у що віриш…"
Взагалі, Марта бридилася старих парубків, а од цього, на додачу, весь час тхнуло горілчаним перегаром.
Захар Найда був наймоторнішим львівським репортером і працював у "Народній долі" до приходу Свида. Перед чимсь страхуючись, новий редактор систематично міняв склад редакції, та Найді ніщо не загрожувало. Навпаки, він розмовляв зі Свидом зверхньо, навіть брутально. Свид немовби побоювався Найди, що всіх і про всіх знав, про все довідувався перший і вмів з окремих деталей відтворити не тільки ймовірну, а фактичну історію. Мов ясновидець, Найда ніколи не помилявся. Коли була потреба дати інформацію поперед інших, Свид викликав Захара і називав один-єдиний штрих. "Решту висси з пальця". Найда вмощувався за стіл, кілька хвилин зосереджено дивився на аркуш чистого паперу і йшов до секретарки диктувати репортаж. Співробітники билися об заклад, що цього разу Найда опечеться. Захар вмощувався за столиком, все ще перебуваючи в якійсь далині, глупувато дивився на Івахіна, наче очі його здатні були прозрівати лише на обличчі цього пришелепуватого біляка і емігранта, і раптом кидався розбивати руки: він ніколи не пропускав нагоди обпити закладників.
Якось Найда признався, що змалку навчився компонувати події, які не відбулися, а відтак — і ті, про які чув одним вухом. "Мої батьки були бідні, як церковні миші, і я змушений був уявити себе в кокарді гімназиста. Війна не дала закінчити університет, та я уявив себе дипломованим фахівцем. На фронті я уявляв себе в мирні дні за двадцять років згодом. Я невідступно думаю про одну дівчину, яка працює в нашій редакції". У редакції працювали три жінки: Марта, Мирося Коваль і секретарка. Всі перезирнулися.
Найда був душею кожного захимереного вином товариства. Він міг пиячити дні і ночі, мав терпеливість кожного вислухати і зворушливо дивуватися навіть з того, що не викликає здивування. "Аж он як!.. Ах ти диви!.. О-йой!.." Жалісники від цих вигуків починали плакати.