Мирослава пригубила кварту, глипнула на Марту і спитала:
— Чуєш, Захаре? Ця дама тільки те й думає, як добратися додому.
— Одвезу. В мене коник, коляска…
— Ти справді чудотворець. Нехай тобі ведеться.
— Не хочу, — пробурмотів Найда.
— Чого не вистачає?
Він вихилив одну за одною дві чарки.
— Не дивіться так, будь ласка. Я не напиваюся до чортиків. І ви звідайте вина. Може, варення дати? Вибачте, я нічого не купую і пригощаю домашнім. Сливового? Вишневого? Є чудові, залиті цукром, яблука-паперівки. Свіженькі, наче з дерева.
– Їй-бо, багач. Неси. І злагоди по торбині на прощання.
Найда заставив весь стіл, ще налив дівчатам вина, і, хоч переконував їх, що не вдаряє йому хміль до голови, очі стали соловіти. Видно, вдень переборщив.
— Ну! — вигукнув розчулено. — Довіку буду вам вдячний. Гадав, що Мирося пожартувала. Ти знаєш, дівко, — посварився він пальцем, — без тебе в редакції порожньо. Мартуся… — він секунду помовчав, — теж без тебе не своя… Сиджу, чекаю, стигнуть вареники, чарка за чаркою… Гарні мої дівчата, та в мене виноград є!
Миску з гранатовими гронами він поклав на стільця між Миросею і Мартою, сам же вмостився на пеньку-відземку. В таких же пеньках з чудернацькими лапами обрізаного коріння на підвіконнях росли кактуси, схожий на кістлявого діда коренище підпирав лиштву одвірка. Вічні витребенції одиноких… "Ці ситі закамарки, — подумала Марта з невблаганністю, з якою завжди ставилася до Найди, — і репутація безвідповідального алкоголіка можуть придатися".
— Голубів тримаєш? — спитала Мирослава.
– Є кілька пар.
— А кроликів?
Найда посміхнувся.
— А де ангорський котик?
— Це спадкова риса, — сказав Найда, виливаючи до чарки рештки самогону. — Жаль, що ви прийшли пізно. Все, що тут є, збирали докупки чотири мої брати. Батько нам лишив тільки корову, хату і город. Корову мріяв купити весь свій вік. Нарешті привели з торговиці трохи більшу за козу, з одним ріжком, латчасту, беззубу скотинку. Мама надоїла півглечика молока, зварила затірки — то було велике свято. Батько влаштував коровині пухке ложе, нарубав на тиждень січки, наповнив жолоб сіном, а тоді ще виніс окраєць хліба. Та на цьому не стало. До присмерків вертівся на обійсті, зазираючи до стайні, де вдоволено зітхала, може, вперше досхочу нагодована і напоєна задарма коровина-коза. Діти повдягалися спати. Мама загасила світло і вийшла кликати батька. Ніде не видно, стайня зачинена. Мама — туди. Корова лежить посапуючи, і незмірно щасливий батько примостився в куточку на соломі. Мама присіла біля нього. Щось вони гомоніли, гомоніли, і так їм ніч минула… Брати (я наймолодший) один за одним щось прибудовували, перешивали, докуповували, та одного за одним зводила в могилу якась недуга. Та що сумне згадувати! Заспівайте, як на те, щось журливе, зворушливе, як умієте.
— Сусіди?
— Тут живуть як хто може, як кому подобається.
— Ти лишив освітлене подвір’я.
— Коли в нас гості, всюди мусить бути ясно.
Вони стиха, не змовляючись, заспівали "Летіла зозуля". Марта серйозна, повна тужливої мрії і дожидання, загледілась на кудлате плетиво мирта на підвіконні. А Мирослава — втілення жаги та неспокою, пустуючи, в’янула обличчям од знемоги, то немовби прокидалася, розбуджена краплиною вранішньої роси, і мружилася, й когось пригортала, і в очах відблискувало сонце, яке щойно зійшло, і з уст вихоплювався зойк: "Я така щаслива!.." І розбризкувалась снопами іскор, розчинялася у вогні, лиш усмішка лишалася і тремтіла, як лебідь на срібних брижах.
Найда понурив голову. Може, думав про невдале життя, про братів, що не звідали добра. Тепер це був не найавантюрніший галицький репортер, не п’яний нелюд, що роботою і горілкою гамує злобу. Це був тихий, побитий мозолями селянин серед поля на межі, під високим ясним небом і невмовкними жайворонами. Селянин, біля якого, форкаючи і мотаючи головами, стояли запряжені до плуга коні, а за плечима, заховавши обличчя в долоні, схилилася над ним його жінка, що прийшла сказати: "Лишай роботу. Вмерла дитина. Ходи, треба ховати, спека…"
Найда звівся, сутулячи плечі, став навпроти незачинених дверей, ніби чекав з привітом ще якихось гостей. Марта чула, що всі чотири Захарові брати впали від галлерівських куль під Винниками. Якби про це довідалися, Захар був би без роботи. Либонь, дуже важко з такою пам’яттю строчити репортажі на вимогу Гектора Свида. "Що ви за люди, що всіх вас рано чи пізно доводиться жаліти! — щось скрикнуло в Мартиному серці. — Ой люди…"