Мирослава розійшлася, вона деколи перебирала міру, як Бог, зсилаючи лихо.
Марта не підтримала Мирославу, і та вмовкла, підступила до Найди.
— Що, Захарочку? Не смутися, парубче. Ліпше знайди собі пару, заведи діток…
— Запрягай, — перебила її Марта. — Запрягай, Найдо.
Спершу Зяхар завіз Марту, тоді погуркотів з Миросею мовчазним містом на Погулянку.
Але десь через півтори години Марту розбудила Марселла.
— Вас не догукаються, пані Марто. Якась тарахкалка під будинком і якісь двоє…
Марта зійшла у двір.
— Мартусю! — з голосним шепотом кинулась до неї Мирослава. — Лист від Юліана. Золочівський штемпель на конверті.
Марта тремтячими руками розірвала конверт, хоч було темно і листа не могла прочитати.
— Захаре, Миросю, зайдіть до мене на хвильку. Може, щось таке, що мені треба виїхати. Порадимось.
Юліана звільнили. Він негайно запрошував Марту до Золочева.
Постукала Марселла. Щоб не розбудити Олесю, Марта завела Мирославу і Захара до кухні. Що сталося?" — на непривітному Марселлиному лиці.
— Редактор посилає мене в повіти, — сказала Марта, звертаючись до господині.
— А дитина?
— Віддаю Олесю до знайомих, до Мирослави, ми разом працюємо…
— Зі мною не хочете лишити? — проворкотіла Марселла і вийшла, не чекаючи відповіді.
— Молода жінка, а чорт, — посміхнувся Найда. — Що це за дама?
— Власниця цієї кам’янички, — відказала Марта. — Колись працювала куховаркою в Петрушевича, потому служила покоївкою у полковника Родзісада. Прикра доля в цієї жінки. Зовуть Марселлою.
— Слухайте! — Найда приклав пальця до чола. — Та це ж Текля. Це — Прив’язана Текля.
— Марселла, — повторила Марта. Найда одмахнувся.
— Текля, її обезчестив з трьома солдатами капітан Ренет.
— Так, — упав голос у Марти.
— Значить, тепер вона — Марселла? Цікаво. Марта кивнула.
— Товариство, — схаменулася Мирослава. — Значить, Мартуся їде, ніхто нічого не знає, для Свида — вона захворіла, Олесю я беру до себе. Буди дитину, Мартусю.
Марта торкнула рукою Олесине плече.
— Ти не спиш?
— Той чоловік приїхав, мамо?
— Ні. Але в мене відрядження в повіти на три дні. Я тебе лишу в пані Мирослави. Там по сусідству є маленька дівчинка, може, на рік молодша за тебе, пані Мирослава познайомить вас, тобі не буде скучно.
— Ти не покидаєш мене, мамо?
— Що ти, любе моє! — Марта розцілувала пухке зі сну личко.
— Мамо, мамо, — тихо зітхнула Олеся.
— Я вернуся через три дні. Ходи зодягатися.
— Ой, не лишай мене, мамо.
— Яка ж ти, Олесю… Я вернуся, коли хочеш, через два дні.
КНИГА ДРУГА
Глава 1
Поїзд відходив о дванадцятій. Марта знову рушила уздовж перону. Ці кілька годин чекання виявилися справжньою мукою. Марта почувала себе зовсім чужою і самітною. "Пройдіть, пані, до почекальні. Там прибрали, затишно і нема людей…" Чого він хоче, цей голос з іншого світу? Він повторив запрошення по-польськи. Марта по-польськи подякувала і спробувала усміхнутися. Залізничник стенув плечима і, ніби йому щось раптом передалося від неї, подався в протилежний кінець такою ж самою скованою ходою, наче встав після довгої недуги. Майже чверть перону захопила селянка. Один мішок вона тримала на плечах, а другий опустила на бетон. Тітчина голова закутана хустиною — щілина лише для носа і для очей. Марті здалося, що її власне обличчя занадто відкрите. Вона поправила берет, пустила по скроні прядиво волосся. "Якби в душі був якийсь перемикач, — подумала вона. — Рубильник вгору — Юліан у в’язниці, Марселла, Свид, редакція, нічні злочини; рубильник униз — Юліан на волі, гомін многолюддя, зустрічі, бесіди, цілком, цілком інші турботи, є з ким порадитися, відчуваєш руку, на яку можна опертися; Марселла, Свид, нічні злочини стають лише рисою буття…
Так, знову будуть друзі, вітатимуть здалека. Мирослава почне друкувати кращі вірші, Кость Грушевич застрибне в залубенілі шати ліберала, більшість "діячів" сприйматиметься як декоративна когорта фантастичних верхівців на фантастичних конях, що пливе кудись на фантастичному обрії… Якби в душі був якийсь перемикач…