Вони примкнули до черги, але біля вагонних східців утворився натовп і Марта з Полянським перезирнулися сміючись.
— Обряд порядку нічого нам не дасть, — сказав Полянський.
— Боже, як місяться!
Провідники, ставши оддалеки, байдуже спостерігали давкотню. Лементували жінки, хтось надірваним баском кричав: "Люди!.. Люди!.."
Полянський показав одному з провідників редакційне посвідчення, і той знехотя відчинив двері в протилежному кінці вагона.
— А чому з цього боку замикають? — запитала Марта. — Це їм що — шкодить?
— Мабуть, не передбачено інструкцією.
Вагон гудів і вібрував. На лавках вмостилося з десять дужих парубійків, прохід був вільний, а біля східців рвалися, як собаки. Хтось заверещав дивним голосом — і втихомирилося. Натовп відкотився під стіну вокзалу, когось начебто відволокли туди. Схоже було, що якийсь неоковирний звір, забавляючись чимось тендітним, раптом побачив між кігтями вимкнуте нутро і з каяттям розглядав наслідки своєї незграбності. Стогнучи і охаючи, до вагона заходили селянки, потому рушили розчервонілі чоловіки, поїзд рухнувся і проплив повз нерухомий скрутель під вокзальними вікнами. Через вагон, гримаючи дверцятами, промаршували чорні постаті обслуги. До труби над головою Полянського була прив’язана дротиною табличка в чорних рамках. На ній тремтіли симетрично, як куплети вірша, розташовані коротенькі абзаци. Певне, один з пунктів застерігав: "Посадка проводиться лише з одного кінця вагона за ходом поїзда…
— Розповісти про свою "практику"? — перепитав Полянський. Він схрестив на грудях поцятковані ластовинням руки. "Сангвінік, — відзначила про себе Марта. — Хвилясте волосся пшеничного кольору, сірі холодні очі, застиглі білими рубчиками сліди осміху довкола рота, м’які рожеві губи, розділене ямкою підборіддя… Господарі, видно, вважали, що Полянський зовнішністю відповідає типові росіянина…" — Боюся, що з мене поганий оповідач. Я вже спробував вам дещо розказати, відтак мене не покидало почуття, що я не справив жодного враження, бо не маю хисту. Ну що ж…
Я не запам’ятав своїх батьків (мабуть, я скажу кілька слів про себе, Мартусю?). Це були збіднілі шляхтичі. Хоч я виростав у запущеній магнатській садибі, мене ніколи не схвилювали ні занепад нашого знатного в минулому роду, ні руїни гнізда, в якому він розвився і одцвів. Я був плебеєм і зірвиголовою. Стрий спекався мене, пославши вчитися до Кракова. Я розбещував його синів. У Кракові я швидко став зверхником компанії шибеників, що проколювала корчмарям бочки з вином, висаджувала на дахи карети і міняла штахети біля адвокатських котеджів. Якось ми вкрали урядовий вагон. Так, так, урядовий вагон. Вартівника споїли, за ніч (нас було близько сотні) проклали залізничне полотно на міське звалисько, заштовхали туди вагон, а шпали і рейки акуратно прикопали. Нами зайнялася секретна служба. Не знаю, як інші, та я відсидів три доби в каталажці і мене влаштували до розвідницької школи у Відні.
Я легко опанував мови, навчився влучно стріляти, а що стосується диверсій, то я для цього ніби вродився, винахідливості не бракувало. Професії, які ми вивчали, теж були нам потрібні в одному-єдиному плані: як, віртуозно володіючи фахом, зашкодити тій чи тій справі. Словом, я став розвідником-асом ще до закінчення навчання, мені доручали найвідповідальніші завдання. Нам проповідували національний нігілізм, і мені було однако, кому служити — Німеччині, Австрії, Польщі. Та я був спеціалістом для Сходу, і ворог у мене був один: Росія. Ми читали російські газети, книжки, революційну літературу, написану російськими підпільниками, і могли уявити собі справжні розміри імперіалістичної пихатості, зарозумілості і божевільної претензійності царського уряду, з яким інший світ рахувався, оскільки йому потрібен був ринок збуту, а ще ж погрозливі зблиски багнетів над Близьким, Середнім і Далеким Сходом, а також російський хліб. Поступово в становищі розвідника я знайшов для себе таке саме поле честі, як, наприклад, російські соціал-демократи, що виступали проти царизму. Тоді я збагнув, що можна шкодити Росії двояко: її народові і її неосудним керівникам. Я був політичним розвідником і працював проти Росії вищих поверхів. Після революції моя місія політичного розвідника" в Росії здрібничилась. Внутрішньо я не вірив у свою "місію". Я передбачав, що мене спіткає невдача.
– І все-таки ви ще певний час не сиділи склавши руки? — запитала Марта.
— Ні, звичайно. Ви домагаєтесь, щоб я зізнався у злочинах? — Полянський розсміявся. — Бачите, якби революція в Росії здалася мені кривавим експериментом, я досі смакував би омлети з грибами. До речі, заради цієї пряжені я відвідую щотижня знайомих емігрантів.