— У Росії голод, не дуже б ви поласували.
— Голод, — повторив Полянський в задумі. — Але ж і в Польщі вмирають тисячі від недоїдання. Тим часом уряд Української Народної Республіки на чолі з Петлюрою дні і ночі трапезує в тарновських кав’ярнях. Ці "урядовці" не відчувають скрути. Між іншим, Мартусю, вас не дивує така ситуація?
— Анітрохи, — відповіла Марта. — На те й договір Петлюри з Пілсудським.
— Що я чую! — вигукнув Полянський. — Нарешті розбалакалася. — Він помовчав, тоді сказав: — Мені хочеться вам дещо повідомити, і я не маю сили втримати язик за зубами. Начальник другого відділу генерального штабу польської армії Матушевський недавно в секретній записці до уряду з приводу використання груп Савинкова і Петлюри першим параграфом відношення до населення України і Білорусії вивів чорним по білому: "Полонізація окраїн у межах Ризького договору". Я зумисне не акцентую жодного слова з цієї фрази.
– І, мабуть, досить, — сказала Марта, думаючи: "Ось як! У межах…" Вона усміхнулась і запропонувала: — Я купила яблук і булок. Перекусимо, пане Полянський? Ясна річ, це не пряженя, але в дорозі все смачне.
— З задоволенням, Мартусю. Одначе пряженю, якщо вже про неї стільки мовлено, я сьогодні буду їсти. У мене сестра в Золочеві, стрийова тендітна донечка; я вблагаю її, щоб приготувала на вечерю московський омлет або золочівську пряженю. Дивина — як нас випадок звів. І не приснилося о.
— Аж підозріло.
— Справді.
– І добре платять за те, що стежите за мною? — сміючись, спитала Марта.
— А вам? Адже я можу подумати, що ви стежите за мною.
— Якраз вистачає на яблука.
— Мені трохи надбавляють за досвід і вислугу… А яблука — розкіш. Це, либонь, козацьке слово? Розкотитися, по кошу — кварта з медом, кошовий ділить ханське золото.
— На жаль, не знаю.
У Полянського мовби застигли очі, коли Марта, плачучи і сміючись, впала на груди збентежено-усміхненого чоловіка, середнього зросту, але міцного, непомірно широкоплечого, в сірому суконному плащі, в такому ж костюмі (очевидно, все зшито разом), у білій накрохмаленій сорочці і чорній (мабуть, під колір зіниць) краватці.
"Це він…" — мелькнуло в Полянського.
В одній руці Юліан тримав теж сірого капелюха, другою, стискаючи букет дрібненьких польових квіток (аж набрякли сині жили), пригортав Марту. Очі заплющені. Неймовірно високе чоло. Ніби викарбуване з граніту підборіддя. Тіні — якісь розколисані хвилі тіней — облягали надто виражені м’язи обличчя.
Постать, лице, одяг, поза — все в одну мить врізалося в пам’ять розвідника; хоч він бачив немало людей, які блискавично привертають увагу своєю зовнішністю, в Мартиного чоловіка це було тільки оболонкою чогось дивовижного, якогось намагнічуючого довколишність згустка енергії. Полянський машинально переступив з ноги на ногу і, одірвавши погляд від сплетеної невидимими демонічними силами пари, поплентався уздовж залізничного полотна, наче йому більше нічого не лишалося, як дибати без мети, бо та мета, якою тішив себе, пожартувала з ним, як напрочуд вродлива і, за всіма ознаками, приступна повія. Він одійшов кроків на сто і оглянувся. Юліан з Мартою все ще стояли обнявшись, тільки Юліанова голова була опущена на Мартине плече. Мимо Полянського по запасній колії прогуркотів паровоз.
Вони вийшли в поле. Геть порожні аж до обрію, до тимчасового краю землі і неба, низинні, вимочені сльотами ниви. На дорозі, як проталини, зблискували і наповнювалися небом дощові озерця; люди, що йшли, минали їх, і вони ставали знову незрячими. Сонце то показувалося, то ховалося за хмари, то тут, то там падали снопи світла, і здавалося — нема місця, яке б їм сподобалося. Марта підіпхнула під берет прядиво волосся, відчула пальцем, як пашить лице, і засміялася щасливим сміхом… Уже… Чеканню кінець. Аж смішно — ніде сісти, пригорнути Юліана до себе… Він трохи важкий, натриманий. Це завше так після довгої розлуки.
Марта світилася щастям. Очі — близькі і повні, як найщиріша мрія. Напіврозтулені в усмішці губи. Чисте, розхмарене чоло…
Вона раз по раз поглипувала на Юліана, пильно зазирала у вічі, наче питаючи: "Так? Ти зі мною? Чоловічку-друже, про що твої думки? Я бачу в тебе свіжий шрам на чолі. Хто посмів замахнутися на це святе чоло брудним кулаком? Огидна держава, її слуги і її закони. Держава-потвора… Брудна, брехлива, недорікувата… І за вухом шрам? Цей зійде, а на чолі, мабуть, лишиться. Вони хотіли вбити твою усмішку, Юліане? Твою незламність? Які вони наївні…"