— Верлен?
— Угу…
— Не знаю…
— Чого, Мартусю?
— Чому мені хочеться вмерти на твоїх руках?
— Прочитай що-небудь з "Пісень для неї".
— Ти просиш Верлена, Юліане!.
— Так.
— З "Пісень для неї""?
— Так.
— Слухай:
— Далі, Мартусю.
– Ій-бо розрегочуся: ти просиш Верлена. Юліан вимагає Верлена!..
— Це вже занадто. Ти трохи безлична.
— То Верлен. Будь тихо. Потім…
Глава 2
Досвіта Марта пішла на став. Тодосій Сліпчук уже порався на господарстві і докладно розповів їй, який перелаз треба переступити, де висунути заворітницю, якою стежкою не йти, бо там десь мочарі, а з якої перейти на доріжку і як доступитися до берега. На обличчі Сліпчука лежали сліди втоми, проте язик його працював як млинок. Белебенячи, він з тугою дивився на Марту і наприкінці сказав: "Ви знаєте, що я овдовів? Говорив пан Юліан?" Марта кивнула. "Вмерла моя Надійка. Я навіть не знав. Аж тепер довідався, коли приїхав з Аргентини. Вмерла, бідолашна, ще того року, як я подався за моря. Мала тяжкі пологи і…" Він рушив за Мартою на город, постояв у нерішучості й тільки спитав: "Пан Юліан ще відпочиває? Нехай спить. Ночами щось пише, пише…"
Холодна, студениста вода сягала узбіччя дороги. Над ставом плили пасма туману, вдалині, мабуть на острівку, темніла купка дерев. На шлюзах шумів потік, переливаючись через заставки.
— Гарний ставок, великий, — озвався за Мартиними плечима Сліпчук. Він таки хотів прислужитися. — Але тепер його не обійдете ("Наче це так важливо!"). Луги затоплені, стежки розкисли. Коли ласка, проведу вас туди, де став упирається в ліс. Там хочеться посидіти. Я збив лавочку. З одного боку шелестять дуби, — листя хоч пожовкло, а тримається до снігу, — а з другого — вода похлюпує. Є чутки, що ставок спустять і розорють дно під коноплі. З конопель нібито більший зиск: лико купують за кордон на корабельні канати. Ой пані, якби ви виділи, що то в Аргентині з нашим соняшником! Я…
— Розкажіть, будь ласка, як добирались туди, як влаштовувалися, — перебила Сліпчука Марта, вважаючи, що вже не уникнути його спогадів.
— Добиралися? Плили пароплавом. А… Всі моря, пані, були спокійні аж до тих берегів. Світило сонце, небо вночі зоряне. Лиш одна хмара нас не покидала — зграя чайок. Якось перед полуднем корабель наш став. Утихомирилися машини, впали прапори, все живе виструнчилося уздовж поруччя. Ніхто не сподівався, що з нами священик. Пройшов він на місток капітана і завмер у повному вивінуванні, як для відправи. Довго дивився на море, тоді підняв, ніби для благословення, руки, і всі опустилися на коліна. Аж мороз, пані, поза спиною. За що молитва, до кого? Потому я допитався. У тій околиці, пані, затонув корабель з галицькими емігрантами. Кілька тисяч осіб… Ніхто не врятувався… Не можу забути тої заупокійної серед води. Навіть чайки перестали квилити. Тихо довкола, лиш молитва, лиш глухі баси — з нами жінок майже не було, — внизу гладке море, а над ним — море похилених голів, і сльози в кожному оці, і така прикрість на кожнім лиці!.. Рятуй нас, Боже, бо далі нема що казати.
— Ви про це розповідали моєму чоловікові?
— Аякже, пані. Було б гріхом… От тільки забув, як називається те місце. Пан Юліан нагадав мені, та й знову вислизнуло.
Вітерець уже розігнав туман і збирав поверхню води в схожі на покоси розмашні дуги зморщок.
— У воді лавочка, — з жалем промовив Сліпчук. — І в лісі калюжі. Чогось, пані, не пізнаю своєї землі. Чи то так здається?.. Колись як ранок привітний, то весь день гарний. А тепер лиш перед сходом сонця трохи приємно. Сонце на хвильку блисне — і насунуться хмари, мрячить дощ, тоскна мжичка, не кортить з хати вийти. Чи я вже звик до чужого гарячого неба?..
О, там я довго мучився. Нашій партії поталанило — нас того ж таки дня, як приїхали, поставили до діла. Ніхто, як мовиться, не вимацував, чи груба кисть. Сорок хлопців, не питаючи, хто що вміє, забрав пан Костянтин. Дивно буває: спершу чоловік мені так не сподобався, що був гірш за вовкулаку. Ми довідалися, що теж галичанин, він і одягався по-нашому, і… Я потому скажу. Але ми — жилаві, худорляві, а цей гладкий, набурмосений і якісь жирні вусики на товстій губі (на іспанський манір). Очі й не дивляться на людину, а якісь золотисті, прозорі, ніби ось-ось витечуть. Куди не піткнусь — весь час переді мною цей похмурий аргентинський галичанин, і вже буцімто я сам такий. Видко, паморочилося в голові від спеки. З місяць я знемагав від задухи. Руки важкі, ноги ледве пересуваю. Ну, думаю, сконаєш, Тодосію, не видіти тобі гаразду.