Але перший наш день у пана Костянтина. Вечоріло. Величезний маєток, огороджений дротяною сіткою на бетонних стовпах. У дворі чистенько. Управитель розмістив нас у робітницькій, видав білизну, запровадив до лазні, відтак кожному — скриньку, а там шаровари, жупан, чоботи, шапка зі шликом, широкий ремінний пояс з притороченим кинджалом. Одягайся — справжнісінький козацький курінь. Жартуємо, приповідаємо, регочемо.
Висипалися на подвір’я, а під шпихлірами, лиш тримаються оддалеки, теж козаки, ціла ватага, і молоді, і сивоусі, і з поголеними маківками, і кучеряві, сидять на лавах лиш у малинових сорочках і синіх шароварах, обнявши руками коліна, з люлечками в зубах, і бринять бандури, і співають мексиканську пісеньку "Дрібку солі". Якось ми в’їхали, і — сорок осіб, та ніхто не звернув уваги, що маєток просто купається у плантації соняшнику. Головешки, пані, — як решета. Довкола вогонь, ніби розлилося сонце по землі. Отож, кажу, ніхто не завважив, ніби ми дома, ніби то не чужина і не обпаскуджені поганими пугачами соняшники, а наші понад тини, лиш не видно стріх і глечиків на кілках. Підступив я до огорожі, а ті святі наші соняшники кишать бридкими пугачами, гидко тиркають смердючі клубки злиплого пір’я, і соняшники обліплені шкурою смердючого посліду. І впало мені серце, пані. Мерзенно, мерзенно, мерзенно…
Пан Костянтин розбагатів на готових статках, коли взяв за жінку безпутну доньку аргентинського фермера, що невдовзі помер. Була в них доросла панна, разом з мамкою знаджувала козаків-слуг. А пан Костянтин цілими днями розважався як не горілкою, то муштрованими пугачами, то слухав пісень, котрих співали його перелицьовані земляки. Господарських інтересів пильнував управитель, словом, що покинули, те й застали: той управитель дер з нас три шкури. До чого я вже не вмію сидіти без діла, та не давав мені вгору глипнути. Я, пані, не бунтівник, але якось не стерпів і пішов до хазяїна скаржитися. Кажу — хай би я осліп був ще в колисці, ніж мав побачити цю невольню. Пан Костянтин змінився на лиці і схопив мене тремтячими руками за вилоги жупана.
— Навіщо ти так сказав? — питає.
— Бо я зрозумів, що ліпше було вмерти з голоду на своїй землі, аніж ходити тут у чистоті з повним шлунком та знати, що нічого я не зароблю до самої могили.
— Навіщо? — затермосив мною хазяїн.
Я, пані, не знав, що він сліпне. Ще молодий, років сорок п’ять, але зір погіршувався в нього з кожним днем, хоч, правда, він це тримав у таємниці. Він посадовив мене просто себе, налив чарку, сам випив і розповів про свою біду.
— Я, — каже, — почав сліпнути давно. Либонь, з нервування, з туги. Я звелів засіяти соняшником поля довкола маєтку, весен десять підряд спроваджував і саджав то верби, то вишні, то бузок, але це небо, ця земля не приймають навіть рослини, то як їм прийняти нас з тобою?..
Розчулився, захникав. Крізь відчинені вікна хлюпнула мексиканська "Дрібку солі", але тут же її затлумила наша, котрою відповіли ті сорок хлопців, що я з ними прибув до Аргентини. Пан Костянтин рвав на собі волосся. А вони все голосніше виводили:
Бо то ще як розійдеться наш чоловік у пісні, то все серце йому кров’ю стече. Спочатку гомін. Слізний чоловічий стогін.
Пан Костянтин підступив до вікна і мене покликав. З гурту, що співав "Дрібку солі", малинові сорочки одна за одною перебиралися до ватаги, яка співала Бережанку". Тоді — разом (як вони, пані, співали!):