— Де в біса тут наплодилося стільки партій? — мовив я, витягуючись.
Дратівливо заскребла у вікно ялиця, блиснув проміж гілля місячний серп і знову пірнув у морозяний небесний намет.
— Зачекай, ще й ти влипнеш.
– Інакше це не можна назвати?
— Залежно від того, як повернеться.
— Я все перетравлю, Миколику. Ти кого перед хвилею випустив звідси? Ревеку?
— Бачив?
— Нехотячи.
— Ревеку.
— Не бреши. Вона, кажуть, уже не приймає кого попало, начебто із Загатою зв’язалась.
Тут я згадав його повідомлення про арешти і примовк: хтось ховається в замку.
— Шкода дівки, — сказав Микола. — Загата не той, кого їй треба.
— Не однаково, з ким спати?
— Ти не смійся. Вона, якщо вже зробила вибір, то до могили, а Загата — пустий вітер, хоч і з дужим горлом.
Микола дістав з шафи якусь книжку, перегорнув кілька сторінок і, на жодній не затримавши погляду, склав і кинув на місце. Незважаючи на вгодованість, він не втратив колишньої рухливості. Жвавий, з настороженістю дикуна і всеготовністю солдата, він не затримувався довго біля чого-небудь одного.
— А Загати тобі не шкода? Чудовий голос пропадає.
— У Канаді кілька наших, колобродівських, співають в опері. Один хлопчисько з Грушівки працює в Краківському театрі.
— Хіба це робить Галичині честь?
— Не про це мова, — поморщився Микола. — Якби Загата ніс людям свою пісню, збагачуючи її при цьому своєю індивідуальністю, а не хизувався обдаруванням, я шанував би його. Між іншим, він і в церкві це робив.
— Дитя природи. А те, що наші розважають чужинців, мене не тішить. Це, зрозуміло, не з добра, але доки це буде?
— Твоя Левадиха має сіль? — раптом запитав Микола.
— Подає солене
— Ось і не знаєш. П’ятий рік немає солі, Прокопику Чи це непокоїть уряд? Сьогодні в село заїхав гуцул, міняв кварту солі за дві пшениці, і мало його не розірвали. Солі ж тієї в надрах Карпат на всю Європу. Кому думати про якогось Загату, коли нікому зглянутися над цілим народом. Пригадай: у гімназії нас напихали не історією як наукою, а справжнісіньким блудом. Ми потай обурювалися, бо, по-перше, цей блуд писали німці, по-друге, із закордонної літератури ми черпали протилежні думки про свій народ. Тепер ось історію пишуть свої люди. Я тобі дам зо дві книжечки, прочитай про сьогоднішній день. Виходить, що в нас не життя, а мрія. Кому це потрібно? Отож кинь летунство. При нинішніх обставинах треба шукати чогось конкретнішого Та добре, спи, не три очі. У мене теж був сучий день. Доброї ночі.
— Доброї.
Микола задув свічку і мовчки, замислившись, став на порозі
— Знаєш, — мовив я, — що там не було, постарайся мене не критикувати. Я за тебе покладу голову.
— Критикувати? — весело перепитав Микола.
— Еге.
— Не дурій.
— Мені надоїсть оборонятися, і ти будеш мене кривдити.
— Бувай здоров.
Засинаючи, я міркував: це отрута. Що, наприклад, Микола вирішує конкретніше, ніж я? Але ми завжди зможемо дійти згоди. А от коли цією отрутою заволодіють злі люди в широких масштабах і зроблять її своєю монополією, тоді цілі народи поглине багно демагогії.
IV
Узявши непоганий розгін, зима, одначе, швидко видихалась. Поцідив дощ, подіркував і за добу геть витовк сніги. Землю окував панцир слизької ожеледі. Ожеледь ненавиділи, щодня на неї скаржилися, але сонце, виходячи вранці подивитися на свої володіння, через приморозки не могло з нею впоратися і тільки робило ще більше біди. Ожеледь ламала людям кості, псувала нерви, запирала в хатах.
З північних повітів голод пригнав бідні колобродівські сім’ї, виселені під час війни. Це були мої сусіди, оселі яких спіткала та сама доля, що й нашу. Господарі вже навідувалися до села, але побачивши руїни, надовго повернулися назад, в прийми до добрих людей на стороні. Тепер голод викурив їх із теплого місця.
Два вози з манаттям і дітьми зупинилися на горі. Спускатися вниз було небезпечно, колеса не витримали б ні на яких гальмах. І допомогти прибулим не було можливості.
Вони ходили горою, не знаючи, на що зважитися, тоді поскидали пожитки, які можна було знести в руках, а з рештою добра відправили підлітків в одне з горішніх сіл до ліпшої погоди.
Я розжився на брезентового плаща і колю камінь. Дощ і тумани заслонили село глухою запоною. Воно нагадувало про себе лиш сердитими заспаними окриками тричі на день, коли годували худобу.
Учора на Дністрі розтріскався лід. Вода хлипнула наверх з масою напівзадушеної риби. Я побродив з саком. Левадиха в’ялить, підсмажує, маринує. Я вже й обідати не ходжу — беру окунця, хліба і розкошую. Мій вузлик чекає мене в печері, де в негоду можна перепочити, прилігши біля вогнища, зігрітися цілющим напоєм з відварених вишневих прутиків.