— Ви сказали, що в дев’ятнадцятому році він приїхав зі жменькою емігрантів. Вони покинули його?
— Розійшлися. Може, він намислив собі зібрати ватагу і повоювати, але спізнився… І мені, пані, на згадку дав який-небудь доброжиток. Туди… додому… мені вже не схотілося їхати. Живу собі без озирків, як умію. Ніхто мене не торкає, і я нікого. Часами прикро, самота, та що вдієш!
Серце моє, пані, не витримує того, що діється в світі. Тримаюся оддалеки, бо не маю сили дивитися, як люди мучаться. Пан Костянтин розказував, що ті троє, яких галлерки добивали в обнесеній муром криничці за селом, боронилися багнетами, доки їм не пошматували карабіни, тоді хапалися голіруч за багнети, щоб відвести від грудей, відтак і руки їм посікли-поламали… Отак, мені здається, і люди голіруч бороняться від біди. Пані, а я вам не надокучив? — несподівано з міною каяття запитав Сліпчук. — Знаєте, якщо в мене хтось буває, я в хаті стараюся не перешкоджати. Але коли людина йде прогулятися, то можна побалакати.
— Не надокучили, — запевнила Марта. — Одначе ми давно перетнули ліс, вертаймося. — Вона на секунду взяла замисленого Сліпчука під руку, і він прискорив ходу, мов намагався швидше одійти від того місця, де йому виявили приязнь. — Юліан нас, мабуть, уже розшукує.
Безперечно, цей селянин у гранатовому костюмі в білу смужку мав цнотливу душу. Його шия вкрилась білими і червоними плямами.
— Пан Юліан ще спить, — сказав він, мовби виправдовуючись. — Ми йдемо не більше півгодини, ліс неширокий, ми за десять хвилин будемо дома…
"Коли ж випустили Юліана, — подумала Марта, — якщо Сліпчук так впевнено говорить про його режим?" Питати про це Сліпчука було ніяково, вона вирішила, що Юліан сам розкаже.
— Як у місті з продуктами, пані? — поцікавився Сліпчук.
— Взагалі невтішно у місті. Нема палива, погано з продуктами, дорожнеча, безробіття, за нещасні мідяки мусиш продавати розум, якщо проданий розум можна називати цим словом. Несолодко, пане Сліпчук.
— Я це розумію, — відказав той після паузи. — Я переконався на власні очі, що в світі з такими дрібницями набагато легше. У світі вони лише клопіт, а тут від них залежить, жити чи сконати. То зумисне, пані, для того, аби люди жерлися, як звірі, і ні про що не думали.
— Авжеж, — з посміхом зітхнула Марта.
— Але я чув багато суперечок, пані, навіть деякі вчені люди цього не тямлять. Спихають на повоєнну розруху, на нерозторопність підприємців, на те, що п’ясти не дають волі ендекам, а ендеки пепеесам.
— Авжеж, не тямлять, пане Сліпчук. Життя — це дебриця.
— Але вони собі ж на гірше роблять, — не вгавав Сліпчук. Марта подумала: "Як чогось наївно виглядає український селянин, коли заходить у бесіду, до якої не доріс становищем". — Собі ж на гірше, пані. Нахваляються своєю міццю, військом, а почнеться яка-небудь заваруха — спом’янете неписьменного Сліпчука: оця Польща розпадеться за кілька днів, ще смішніше, ніж Австрія…
"Хоч хто, коли не селянин-бідолаха, краще знає, почому ложка солі і хто має більше права про це судити? Тим часом який-небудь недорікуватий талмудист з докторським званням на десять меридіанів рикатиме, що він нездатний розрізнити, чим дерево спинається вгору, і відмовить йому в праві на слушне слово".
— Не пошанує, пані…
"Нічого. Поки що слово — лише знак пробудження".
— О, пан Юліан уже дожидає нас.
— Рання, рання пташка, — засміялась Марта. — Так можна проспати і дружину, і все на світі.
— Дарма ти думаєш, що я щойно встав. Я вже був на ярмарку і приготував сніданок. — Юліан звернувся до Сліпчука: — Ви з нами поснідаєте, пане Тодосію?
— Дякую, — зніяковів Сліпчук. — Я звик попити молока натщесерце і можу протинятися до вечері.
Юліан зодягнувся у спортивний светр і був схожий на борця, навіть риси обличчя ніби стали грубіші. Сліпчук запрошував на подвір’я. Марта взяла Юліана за руки.
— А сьогодні як на серці?
— Сказати правду? — Юліан зміряв Марту лукавим поглядом.
— Погано? У світі чогось не вистачає?
Він кивнув, одначе не зміг стримати усмішку.
— Можна відповісти словами Верлена? "Люба, не треба розмов…"
– І це все, що ти пам’ятаєш?
— Я завжди боявся, що той нещасний томик на мене вже не розрахований: з нього все виколупали ніжні рожеві кігтики. А ще як спадало на гадку, що до нього звертаються як до заклинання, щоб виворожити болячку, мною опановував забобонний страх.
– І ти не намагався пересилити себе і розгорнути книжку?
— Скільки раз!