— Ну й що?
— Літери ряхтіли перед очима, як роса на сонці, напливало суголосся якихось звуків… Верлен мене загіпнотизовував.
— Мене твій Сліпчук мало не загіпнотизував.
— Розповідав про невдаху Костянтина?
— Сліпчук змалював його як рефлексійного дивака.
— Мабуть, він будує свою сагу відповідно до статі, зовнішності і гумору слухача. Тобі він, очевидно, хотів показати відчайдушну романтичну фігуру.
— Можливо, бо були і пісні, і ліричні відступи, і слово самого горе-лицаря.
— Між іншим, постать цікава.
— Я не стверджую, що пересічна, але, мабуть, така вже я засушена вашими, чоловічими, інтересами жінка — мене вразив лише не знаний досі вияв жалю за батьківщиною, ностальгія, конвульсія туги, якщо можна так висловитися.
— А мене вразили соняхи.
— Символи, символи?..
— Будь я Трушем, я додав би їх до циклу "Про самоту".
— Ти чув, що Труш вийшов з "Товариства для розвою руської науки"? Ні? Мабуть, це таки в характері наших братів по крові. Тихесенько собі малювали щось було, та лиш заговорили про шляхи розвитку українського мистецтва — посварилися, стали паплюжити один одного — і не треба було спеціального урядового розпорядження про скасування товариства, само розпалося. У студіях засіли ремісники та іконописці. Труш малює дома при свічці. Пильнуй, Юліане, щоби й університет не спіткала така доля.
Юліан нахмурився, після паузи сказав:
— Либонь, це буде не моя турбота.
— Що ти маєш на увазі? Юліан не відповів.
— Юліане?
— Гаразд, Мартусю, побалакаємо потім. Сьогодні мені повідомили про арешт Осипа Маковея.
Марта помітила, що він викручується і зволікає з бесідою про справи. Він наче не міг себе знайти. Весела самопевність ще перебувала у в’язничному сповитку, спалахувала іскорками, він сидів, задуманий, на стільчику біля її колін і мовчки гладив її руки. Вона вирішила не неволити його розпитуваннями.
На гадку спливали розмови і зустрічі, про які Марта хотіла розповісти Юліанові. Вона перебирала їх у пам’яті і відкидала. "Це краще сказати при нагоді… З цього можна було б просто посміятися…" Відпадали тижні, місяці, шматки життя. Біль, що допікав їй, коли її минали не вітаючись після того, як Юліана заарештували, став дріб’язком. Було й інше. Їй не довіряли. Через людей, що мають доступ до Родзісада, вивідували, які в неї "стосунки" з офіційними колами; підозрювали за те, що її не звільнили з роботи; шепотілися за спиною, бо Свид дозволяв собі патякати про політику, коли розмовляв з нею. Ой, несолодко почуваєш себе, коли на кожному кроці натикаєшся на мур стриманості, недовір’я і недомовок! Вона навчилася співчувати людям, яких сама свого часу відшивала. Правда, не через недовіру. Були клопоти, які не потребували свідків і помічників. Людина тупцяє довкола тебе, щось несосвітенне бубонить, сипле категоризми, щоб показати, що не боїться й готова на все, або дивиться таким жалісним, зацькованим поглядом, що огортає досада. Тим часом ця людина тобі зайва і остуджуєш її холодною ввічливістю, згорда кинутим жартом чи повернешся і підеш пріч. Звичайно, багато знайомих образилося, одні замкнулися, інших втрачено; і неможливо виправдати себе тим, що, коли в людини є тверді переконання, вона мусить бути послідовною; де в біса взяти тої послідовності? Все під наркозом, все німує, а люди, котрі щось роблять, тримають тебе на відстані…
Ясна річ, що це ознака слабкості і обмеженості руху. Схоже, що кілька десятків авантюристів вирішили присвоїти собі відтинок історії. Бач — новоявлені декабристи, наполеончики… Генерали без війська. Тому офіційній пропаганді легко зганьбити й знеславити навіть святе діло. Досить пустити плітку, що Юліан — пияк, неврастенік, живе на віру з молодицею, червоний шпигун, отримує з-за кордону гроші, бенкетує в ресторанах, залякав своїх спільників і однодумців… О, тоді й натовп зацькує, нащо з ним морочитися слідчим, заводити атестати на харчування, виділяти окрему камеру в Бригідках і, зрештою, свідомо створювати йому ореол борця. Посадовити його до скляної в язничної клітки, нехай усі бачать, що це за пташок!
— Юліане.
— Слухаю тебе, Мартусю.
— Юліане, я несподівано відкрила найстрахітливішу обставину нашого буття. Ви, світлі голови, і не здогадуєтеся.
— Боже! Хіба так легко обняти розумом усе, що вони безтямно накоїли.
— За борт життя, Юліане, викинули людей середнього віку. На сцені діди і недолітки, політичні хулігани. Отак десь з двадцяти до сорока років — це ті, що населяють тюрми, концентраційні табори, на яких впала немилість, які не по своїй волі "вмивають руки" від сумнівної політики. Діди улюлюкають, недолітки гавкають, а невільники ярмують. Суспільство позбавлене серцевини. Тому воно невибагливе, всеїдне, для нього стравна будь-яка духовна пожива. Тільки ви дивитеся за обрій сьогоднішнього дня, але ж ви під ключем… Я не знаю, що ти встиг зробити, відколи тебе звільнили. Мені здається, можна починати… Чого ти мовчиш, Юліане? Він зітхнув.