— Я ненадовго, — попередив я.
— Ми вчора трохи теє… — сказав понуро Верес. Ти його не знаєш? Послухай. Верес сказав: на серці кисло. — Передивляюся газети… Даруйте, не прибрано… Хмариться. Буде дощ?.. Казна-що. Літо пропало — дощі, осені нема. Непривітно, кисляк. Я собі гадав: ну цього літа поїду на місяць до річки. Завезлося, як навмисне. Та й помешкання ні на кого лишити. Покинув на сестру. Вертаюся — ні тарілки, ні чашки. Каже, що побилося. Не вірю, додому відтарабанила. Ну й люди! Брата заарештували, а вони, ріднесенькі родичі, накинулися, як сарана, ніби лиш цього чекали, геть пограбували хату. От погань! Оце приїде мама. Розумію — старість і все таке… Та живіть. Є хліб, є до хліба, оповідайте дітям байки, до роботи не силую. Еге! Я з хати, жінка з дому — стара вверх дном все поперекидає, нишпорить, нюхає. Чого!.. Злиднюки. Взимі жінка взяла служницю. Огрядна сорокалітня стара діва. Як не спить, то їсть, як не їсть — то спить. Нема людей! По сусідству мешкає чиновник. Рік тому, коли виходжу у двір, низенько вітається. Якось дивлюся — фіакр по нього. Чиновник ду-ду-д-ду, стриб на сидіння, покотили. Десь по місяцю часу фіакр півдня дожидає, чиновник сходить повагом, сердиться на візника, що погано застелив сидіння, що потертий килимок. Отакі люди. Нема, самі покидні. А ви що чули-бачили? Ой, — стукається в скроню. — Вас, либонь, щойно випустили! Боже, а тут порожньо, навіть пригостити не маю чим. Так-так…
І мене, Мартусю, не раз непокоїли сумніви, чи слід бути одвертим з людьми, яких заторкнула пошесть занапащення, ба навіть виродження. Та варто було побалакати з цими людьми, підняти перед ними завісу, — мабуть, таки доведеться скористатися поділом професора Ридана, — завісу боротьби — підпільної дійсності, і вони швидко знаходили себе. Дріб’язки, побутове паскудство — такі явища, що від них не враз одхаскаєшся. Але мало-помалу один відвикав, другий, третій… Я ще розміркую, може, нам придасться і Гамільтон Полянський; я особисто дотримуюся тої позиції, нам треба гартувати сили, та хочу закінчити побіжну характеристику осіб, з якими тобі доведеться працювати.
Верес. Його цехове прізвисько — Косоокий, колишній майстер, звільнили з посади за виступи проти мілітаризації залізниць. Не забудься і не звернися: "Пане Косоокий". Вересової амбітності вистачило б на кількох.
Це страшно доскіпливий чоловік. Я вже казав про його манеру розмовляти: посадить проти світла і вивчає, як слідчий, відтак: "То що вихитрували?!" Сидиш ні в сих ні в тих, далі Верес примушує тебе захищатися (мені здається, що йому завжди потрібно мати при собі слабодуху жертву, яку б він навчав жити і боротися, на якій міг би зігнати невичерпне пересердя).
— Нема чим пригостити, — повторив він, під’їхавши зі стільцем ближче до стола і струшуючи попіл з цигарки на клаптик паперу. — Біда, Юліане. Живу щасливим майбутнім. Може, і ви, вчені люди, щось пообіцяєте безробітному Вересові? Тицьніть-но, пане Юліане, яку-небудь зворушливу надію. — Гучно зареготав, здушив недопалок і запалив нову цигарку. — Що, книжники? Ех, книжники!.. Недавно одружився мій племінник. Від родичів забралися — жадоба самостійності, біологічна потреба. До-о-бре! Тиждень гризли весільні сухарці і тринькали кинені на віно гроші. Сухарці вичерпалися, гроші розпустили, вона не вміє зварити, він не вміє зарадити собі в житті, посварилися і розійшлися. Зате як уміли теревенити про майбутнє…
До Вереса треба йти в броні діловитості, бо це той же ж неодбалаканий Тодосій Сліпчук, тільки шорсткіший і неймовірно категоричний. Я здебільша або приступаю одразу до діла, або питаю: "Що це ви так подалися?" Вересові очі метаються врозбіж, і він бубонить: "Учора трохи випили… Поганий настрій, все валиться з рук…" Цього разу, після сутички з Івахіним, я пропустив момент. Затуркавши мені голову повчальними історіями, Верес дістав з-під стола чобіт, навоскував дратву.
— Латаю, хай йому грець! Коби вже якісь бунти, революції… Остогидло.
Це була слушна нагода розпочати бесіду про університет. Між іншим, дорослі сприймають таємниці з не менш бурхливими емоціями, ніж діти. Верес дав згоду допомагати, та по хвилі скривився, почухав потилицю.
— Вибачте, Юліане. Ото наче знову хмара насувається. Трохи одлягло від серця, та ви собі кудись біжите, в якусь безвість, я теж лишаюся в безвісті… Тяжко…
— Небезпечна, підступна безвість… — посміхнувся я.
— Атож, чоловіче. Кинеш по газетах оком — той продався, той…