— Значить, втратили і Христос, і Хома?.. — Шептар подав мені газету із своїм поличчям. Його розхвалювали як прекрасного фахівця. — А мене намагаються ввести до кола "вибраних", і мені стало страшно, я підозріваю і себе, і друзів. Знаєш, як у нас ведеться? Якщо ти хочеш прислужитися державі, щось порадити, вдосконалити, цинічна чиновня дивиться з-під нахмурених брів: "Дивися, мудрагель! Що — йому більше, ніж іншим, треба? Нахаба. Хоче нас навчити керувати господарством". Можеш не сумніватися, що твоєї приноші не візьмуть. Якщо ти намислив щось собі виштукувати поза очима начальників, ти мусиш володіти талантом пройдисвіта і незворушністю розбишаки. Словом, висунутися нема змоги, але, якщо тебе висувають (а стали це робити не лише зі мною), чогось маркотно.
— Мабуть, це спосіб примушувати тисячі і тисячі кусати губи. Адже Шептар і ще десяток прудких галичан вибилися в люди, а вони нездатні на це. Тоді нема підстави гавкати на порядки.
Я познайомився з Шептарем ще до війни, на якомусь вічі. Тоді була політична відлига, нагода для самоз’ясування, але й тоді він чогось побоювався і не довіряв. Щоб не показувати цього, представлявся язичником, не визнавав ні сім’ї, ні роду, ні племені.
– І тільки всього? — спитав Шептар, наморщивши лоба.
— Гадаю, що так.
— То нехай пишуть, нехай хвалять, мені наплювати. Щось почнеться в місті, я вимкну струм на цілий місяць — перестануть. Недарма кажуть: діти сміються з того, що їм важко збагнути, а дорослі — з того, що розуміють. Ти не допив, Юліане. Ну… — Він довго похрумкував сушену рибину і замислено дивився на мене. — Юліане, — підхопився раптом і заходив по кімнаті. — Тобі не потрібна Родзісадова протекція? Може, придалися б документи, рекомендаційний лист з відповідними печатками, навіть дозвіл на виїзд за кордон? Це сміх і гріх, я натрапив, вірніше, Галя (знаєш — жінка з жінкою, поза жінкою, через жінку, попри жінку…) відкрила кілька темних ходів.
— Якщо справді щось серйозне… Шептар стиснув плечима.
— Вештається у Львові такий Копитник. — Шептар на секунду збентежився. — До дідька! Скажу тобі — подумаєш, що з глузду з’їхав. Та будь що буде! — Він махнув рукою. — Оповім як анекдот. Щойно Родзісада призначили начальником секретної служби, Коритник подався до Борині й відрекомендувався паном полковником. Чиновники пнуться з пуза, догоджаючи: полювання на ведмедя (і цього випадку, як завше, звіра напоїли горілкою, і влучив у нього лісничий, що причаївся у ялиннику), бенкети, дівчата, форель на Стриї, малина в Хащеві… Коритник допався до корита. Але зі Львова приїжджає службист, що в якійсь потребі відвідав Родзісадову канцелярію, хоч самого полковника не бачив. Діло було таке, що вирішував полковник. Отже, службист нишком сказав про це повітовим тузам. Але ж як перевірити? Каже: полковник середнього зросту (Коритник — так само), лисий (Коритник кучерявий), ніс горбинкою (у Коритника — картоплина), наморщений, як горіх (Коритник гладкий, прилицьований усмішкою хитрого ідіота). Начальство охопила німа паніка. І бояться сконфузитися, якщо то справді Родзісад, і не знають, як відступати, бо носилися як з писаною торбою, розтрубили, влаштовували покази і зустрічі. Нарешті хтось подав ідею: повезти лже-Родзісада на лжекопальню, виставити таку пильну охорону, що дивиться документи навіть знаних в обличчя достойників, викрити авантюриста й відправити на всі чотири сторони, а скандал, звісно, зам’яти. Так і вчинили. Спорудили з дикту над ровом потьомкінську копальню, за начальника караулу став повітовий жандармський комісар. Весь склад почту показує посвідчення, а Коритник усміхається, як телятко. Каже: "Я не маю при собі документів". Керівництво повіту мало не луснуло зі злості. Везуть Коритника до Турки. Імпровізовану копальню звеліли запалити. Не минуло й доби — організували виставку. Треба лишити відгук з автографом. Коритник розмашисто вивів: "По-к Родзісад". А щоб тобі добро було! Фінал, Юліане, не схожий на ті, якими закінчуються всі відомі і невідомі анекдоти цього типу. Коритникові навкучилося, прощаючись, він у всьому зізнався і поплескав начальників по плечах: "Вважайте, що у вас гостював мій великий друг, а знедавна і родич — полковник Ференц Родзісад. Я передам Ференцові, що він не пошкодує, якщо провідає вас, панове". Мало того, Коритник добився аудієнції і, кажуть, дуже насмішив розповіддю про свою пригоду самого Родзісада, і вони нібито потоваришували, разом п’ють, полюють. Моя Галя дає уроки музики доньці вдовички, до якої залицяється Коритник. Якось вдовичка питає Галю: "Може, вам треба щось влаштувати? Мій Карло (тобто Коритник)… Полковник Родзісад…" Другий хід: Галя знайома з лікаркою, до якої звертаються пан високий начальник…