А я сказав йому на те, Мартусю, що моя дружина винаймає помешкання у Родзісадової покоївки.
Посміялися ми з Шептарем, дійшли домовленості щодо університету. Куди дінешся, Мартусю. Десь ці люди — і Ерес, і Шептар (про інших — потому) — трохи надвереджені. Я передав тобі зміст моїх балачок з ними, гадаю — висновків не треба. Всього ці хлопці не знають і не знатимуть. Тобі доведеться лиш назвати їм своє ім’я.
— Цей день, — сказав Юліан трохи згодом, — був для мене дуже прикрий. До твоєї редакції мені не хотілося заходити…
— Ти був дома? — перервала його Марта.
— Можна по порядку?
— Ні, Юліане. Кажи швидко.
— Я подався до нас, Мартусю, дарма що без ключів, думаю — погомоню з Марселлою, а там і ти вернешся з роботи…
— Ти зустрівся з нею на вулиці?
— Ні, Мартусю. Чого ти хвилюєшся, що з тобою?
— Далі. Що було далі?
— Я піднявся східцями на другий поверх, і мені відчинила наші двері маленька дівчинка, що назвалася Олесею, тут же додала: "Але я не Олеся, ми з мамою тобі нічого не відкриємо, це наша таємниця, я вгадала: ти той, кого вона чекає, але вона тебе не захоче, бо має мене, ти собі йди, ми з мамою щасливі, я тобі нізащо не відчинила б, якби не вгадала, що ти — це ти, я тебе побачила з вікна і подумала: "Він". Іди собі, не роби нам зле, ти сильний, дорослий чоловік, ти собі знайдеш іншу людину, а маму не чіпай". У кутках очей тремтіли дві великі сльозинки. Я нічого не міг второпати і вирішив заспокоїти дівчинку, почав було розповідати щось смішне (після того, Мартусю, я зненавидів маску блазня, якою з чималим успіхом користувався; дитина цю маску відштовхнула). Олеся затупотіла ніжками, затряслась: "Геть! Іди собі геть! Я не можу на тебе дивитися. Ти проклятий тюремник. Вас, таких, вішати мало. Іди собі, іди собі, іди собі…" Я збоявся, що з нею станеться припадок. Воно було бліде і водночас синє, очі запалися, губи аж зчорніли. Я пішов…
— Юліане! Юліане, що ти накоїв!
— Мартусю?
— Боже, як далеко ми забралися. Біжімо, Юліане. Мені треба негайно їхати.
— Мартусю, але ж однаково поїзд аж увечері.
— Так, увечері. Ой, я вся тремчу, Юліане…
Він підхопив її під руку. Почав якомога спокійніше:
— Мартусю, Господь з тобою, не переживай. Розкажи, в чому річ, не тремти, ти ж не Олеся. Говори, може, нам треба порадитися, може, я в чомусь знадоблюся. Ну, серденько, Мартусю…
— Ой Юліане, я готова впасти в істерію. Ти одержав листа, де я тобі писала про цю дитину?
— Ні, Мартусю. — Юліанів голос прозвучав якось чітко, з ноткою роздратування, як у професора, якому надокучили запитання студентів.
— Я не маю сили все переказувати. Біля дитячого притулку мені на шию кинулась ця дівчинка з криком: "Мамо!" Боже, я чую цей зойк, він мене вбиває… Олеся народилася в концентраційному таборі, мама її вмерла від сухот, батько — невідомо де. "Мамо! Мамусенько! Знайшла маму!.." Ти розумієш? Робота, всілякі клопоти забирали в мене всенький день, я не мала змоги присвячувати дитині стільки уваги, скільки жадало її серце, та й, думалося, не слід надмірно пестити її, щоб не довести до екзальтації. Олеся не переставала боятися, що я знову десь згублюся, — коли вмерла її мама, їй сказали, що вона кудись поїхала і пропала… Господи, які ми ще темні і позбавлені чуття люди!.. Поволіше, Юліаночку, я задихаюся. Вона ж мені не сказала, що ти приходив, Юліане. Але стала химерити, щовечора мучила мене: "Чи вернеться до нас той чоловік, — це про тебе, — навіщо він нам, ти мене не покинеш, мамо?.. Уяви собі стан цієї дитини. Вчинило зле, не сміє зізнатися, бо боїться, що я лишу її, і боїться, що ти знову прийдеш або ми зустрінемося і її однаково не мине покарання, тобто піде по людях сиріткою. — Марта зітхнула. — Мені треба летіти, Юліане. Дівчинка може щось накоїти. Я запевнила Олесю, що вернуся через два дні, але вона ніби відчувала, що я їду до тебе. — Марта розплакалась. — Вона так мене любить і так намагалася бути в усьому схожою, рівнею, що я потерпаю: вона може щось собі заподіяти.
— Вона лишилася з Марселлою?
— Я відвела її до Миросі Коваль. Юліаночку, це, мабуть, ще гірше. Дома Олеся чекала б рішенця, а в Мирослави почуватиме себе чужою і покинутою… І шкідницею… Не мовчи, Юліане! Скажи що-небудь!
— Я її бачив, Мартусю, хвилину-дві, але я цілком поділяю твою тривогу.
"Бога ради — що за слова: поділяю тривогу!" Марта прискорила крок, мельки думаючи: "Ці тюрми… Ці прокляті в’язниці… "Поділяю тривогу!.."