Перед нею постав Юліан такий, яким бачила його півгодини тому. Колись у його погляді, в рухах, у виразі обличчя світилася та наступальна енергія, яка тепер зосередилась у думці, в мізку. Юліанове тіло немовби стало виконувати тільки функцію броні й оболонки. Він ніби навчився оберігати і заощаджувати свої сили. Юліан… І все-таки саме лише його ім’я здатне вселяти у неї віру. Ні, без нього неймовірно, немислимо важко.
Вона подумала, що, напевно, немало його здивувала, нагло вдарившись у паніку. Що ж? Вона й сама не сподівалася, що Олеся зайняла в її серці так багато місця. "Якщо ця моя тюремна Знахідка нічого не накоїла, відпрошуся у Свида на тиждень — і поїдемо до Юліана".
Яке щастя: вона застане Олесю ще в ліжку! "Скажена! Чого тобі раптом встрілило до голови?.. Миросина мама десь не зводила очей з Олесі, напихала варенням і випікасами. О, вона кохається в кондитерстві!.. Я таки трохи навіжена…"
Вокзальний годинник показував п’яту ранку. Марта вийшла на площу, і її знову охопила тривога. Вона побігла уздовж німих, зрідка осяяних ліхтарями будинків. Думки, одна за одну жахніша, немовби наздоганяли її, і вона намагалася застановити свою уяву на плані: зазирнути додому, якщо Олесі нема, то мчати до Мирослави. "Ні, дитино моя, ти не наважилась покинути мене, скарати себе за обман… Ні…" З провулка на Городецьку вискочила бричка. Марта підняла руки:
— Зупиніться! Зупиніться, ради Бога! Візник стримав коней.
— Що таке? — спитав глухувато, мабуть, злякавшись.
— Мені треба негайно додому.
— Але ж, пані, я до варшавського поїзда.
— Я заплачу. Будь ласка.
— Я — на замовлення, не можу.
Марта застигла в наповненій гуркотом вулиці. Бричка майнула за ріжок кам’яниці, тарахкотіння переметнулося в бік середмістя, певне, відлунювали горби біля Свято-юрського храму. Марта пірнула в темні завулки, щоб скоротити шлях.
Нарешті Жовківська, Підвальна, Королівський арсенал, Марта звернула на стежку попід Княжою горою, аби не петляти вуличками-тунелями, збігла перед Марселлиним будиночком, одщепила хвіртку, дзенькнула ключами, до дверей опередь неї шмигнув Марселлин котисько. Марта тихо піднялася на другий поверх, та спохватилася, що однаково доведеться питати Марселлу, чи ніхто не приходив. Увімкнула в коридорі світло, зайшла на кухню напитися. Це була напророчена мить: заскрипіли двері, показалась Марселла.
— Це ви!
— До мене ніхто не навідувався? Марселлині очі втікали од Мартиного погляду.
— Того ж таки дня, як ви поїхали, була ваша подруга…
– І що?
Марселла знизала плечима.
— Пропала дівчинка ваша.
Марта судорожним рухом, не дивлячись, намагалася застромити ключ у замкову щілину. Марселла зробила це за неї, штовхнула ногою двері, засвітила в кімнаті.
— Казала ваша товаришка — щезла, навіть добре поріг не переступила. Попросили Олесю: "Роздягайся, клади плащик до шафи, зараз тобі постелимо, ще трішки поспи…" Товаришка — до ванькира, лиш хустку зняла, і її ніби щось підштовхнуло вийти до покою, а за Олесею і слід простиг… Не побивайтеся і не ридайте. Ваша, як там її… подруга другу добу чергує в поліцейській управі. Біжіть туди, хоч дайте їй перепочити. Знайдуть вашу дівчинку, далеко не могла зайти, а на поїзд її ніхто б не взяв.
Марта рушила крізь навстіж відчинені двері до сходів, як за привидом покійника.
— Пані Марто!
Марта покірно вернулася і байдуже спостерігала чорними провалами очей, як Текля (у гадці її зринуло саме це ім’я господині) силкується зачинити двері; машинально кинула ключ до кишені, нарешті в погляді прозирнуло запитання.
— Хотіла вам сказати… — нерішуче почала Марселла.
— Я вас слухаю.
— Учора я була в полковника Родзісада. Він саме балакав з майором Ренетом, і я мимоволі зачула: "Між арештантами, яких ми випустили, пане полковнику, справді був особливо небезпечний суб’єкт, що ховається під прізвиськом Цезар. Запала довга мовчанка, і полковник спитав: "Чим він займається?" Ренет сказав, сміючись: "Організовує у Львові підпільний університет". Полковник теж засміявся… На всякий випадок я вирішила…
— Не можу второпати, навіщо це мені, — на Мартиному обличчі мелькнуло роздратування.