На першому поверсі в комісаріаті світилося цілими ночами в будні і в свята. Прокурені тютюновим чадом коридори, засиджені мухами жарівки, пошкрябані ослони й довгі столи і повні почекальні скарг, зітхань, стогонів крізь дрімоту, ридань. Всі намагалися зберігати тишу, та стояв гул, як у вулику, а над ним час від часу зринали викрики чергового поліцая, що сидів за батареєю телефонних апаратів: "Такий-то є? Підійдіть-но сюди!" Секретарка з вологим від поту лобом і темними від безсоння підковами під очима вручала відвідувачеві довідку, кидала до шухляди півтора злотого або давала здачу, а черговий вигукував знову: "Такий-то є? Підійдіть-но сюди!"
Марта жахнулася, побачивши стільки зім’ятих скорботою облич попід стінами. Мирося дрімала під грубою в куточку, скульбачившись, сховавши на колінах голову, щоб не разило світло.
— Мартусю, нещастя, — мовила вона хрипко. Марта почула те ж саме, що їй сказала Марселла.
— Це якась пошесть, — додала Мирося. — Дивися, скільки людей. Хтось з членів сім’ї пропав, а хтось тут днює і ночує, чекаючи вістки. Діти… — Мирося запнулась, та все-таки вирішила доказати: — Діти чогось накладають на себе руки. Навіть отсі вовкулаки в чорному дивуються. — І поспішила запевнити: — Олеся вирішила тебе злякати. Знайдеться. То що — іти мені додому? Чи дочекатися видна?
— Вже світає, іди Миросю, дякую.
— Яке "спасибі", Мартусю? Недопильнували. Мама, сердешна, геть зіплакала очі. То йду…
Марта вмостилася на Миросинім місці. До неї підійшла пригнічена журою жінка в чорному.
— У вас, пані, синок?.. Донечка?
Марта нараз захлинулась риданням, і жінка позадкувала між лави, ховаючи винуватий погляд.
— От заморока, — бовкнув якийсь чоловік за ріжком груби. — Нікому не дасть спокою. Таке ж у тебе горе, як в іншого, якого дідька лазиш!
— Найприкріше, що завше перед нещастям не добачиш якої-небудь дрібнички, — про себе мовив дідусь, що сидів на долівці, заклавши по-турецьки ноги. — От що прикро! І ніби вертиться на гадці, що саме треба зробити, але ніколи не зробиш. Це вже, добродію, бісова витівка. Тут нечистий має більшу силу, ніж сам пан Господь.
З реплік і перемовок Марта зрозуміла, що вона знаходиться у дитячому відділі. А є ще два відділи, які займаються пошуками дорослих, — чоловічий і жіночий.
— Оленько! Ластівочко! — скрикнула молода жіночка з лапастими плямами на чолі (ходила при надії). Отямилась після паморочного сну, жалісно скривилась і захлипала, повторюючи самими вустами: — Олюнько, Олю…
"Не уявляю собі нас утрьох…
Мамо, лягай і візьми мене до себе. Тут порожньо. А ось так мені найліпше. Якби, мамо, можна так завжди! Якби можна було не рости, мамо, я…
Мамо, а того чоловіка ми вже разом переконаємо… От ще! Гадаєш, я не розумію, чого ти мовчиш? Ти боїшся, щоб мене не одібрали. Я, мамо, нікому не скажу, навіть коли б убивали. Ми ж знаємо, мамо, що я зовсім не Олеся. Мамо, в тебе дуже серце закалатало…"
Дротино, де ти?
"З самого початку нам ведеться як з Петрового дня… Спиш, мамо?.. Ще набалакаємося. Спимо?"
— … Знайшли в лісі… Впізнали по латочці на штанцях… "О мамо! Ми багачі, а я думала, що нам так багато всього треба… Я чекала на тебе, і не було скучно…"
Боже, відбери у мене пам’ять! А ці люди? Вони так само чують дитячі голоси. Я вже пішла б кудись…"
— Ось і пішла, — прошепотіла Марта.
"Надворі веремія, а біля нашого будинку довго крутився якийсь чоловік з парасолькою і ціпком". "Шпик".
"Дощ ляскає, як конопляний батіг… Пані! Хіба я паня?.."
Здається, вона лиш тоді й сміялася. Більше я її сміху не чула.
"Звідки беруться хмари, мамо?" "З моря. Випаровується вода і збирається у хмари". "З якого моря ці хмари, що кроплять нас цілий тиждень?"
"З Балтійського. Кропитимуть нас, доки не попливуть хмари з Чорного моря, тоді ще тиждень помрячить і виголиться".
"Так?"
"Еге ж".
"Так завжди буває?"
"Мабуть, тільки в Галичині. Може, й далі, не знаю".
"Велика земля, правда?"
"Дуже".
"Певно, того, що вона — вічна. Мамо, а чому люди невічні? Тоді вони мусили б бути ого які великі!.. Мамо, і нема на світі жодної вічної людини?"
"Нема".
"А чого Марселла згадувала якогось Вічного Жида?" "Це герой казки". "Оповіси мені?"
"Коли Ісуса страчували, його примусили нести на високу гору важкий дерев’яний хрест. Дуже стомившись, він хотів було сперти хрест об стіну якоїсь хатини. Але її господар не дозволив це зробити…"
"Які безсердечні бувають люди! Мамо, в них зовсім нема серця?.. Я не хочу жити вічно і не хочу бути недоброю. Я хочу, щоб мене любили, і ти, мамо, щоб дуже, дуже любила. Так, щоб ніколи мене не покинула. І я тебе, мамо, ніколи не покину. Як ти будеш старенька, я буду тебе доглядати. Ой мамо! Не хочу, щоб ти була старенька…"