— Каву… Варю каву для пані Марти.
— Що чути? — спитала Марселла з порога.
— Нічого не відомо.
— Це ваш знайомий?
– Інакше його тут не було б.
— Якийсь… поважний, наче церковний староста.
— Такий вже є.
— Пані Марто, — звернулась Марселла, вмощуючись поруч на канапі. — Признайтеся, ви від цього не втратите: вашого Юліана випустили?
Марта кивнула.
– І вже забрали?
— Приїхав ось чоловік сказати.
— Пані Марто, я вас не видам, люди, які пережили таку наругу, як я, не роблять підлоти. Юліанова кличка — Цезар?
— Так, — відповіла Марта після паузи.
— Значить, йшлося про Юліана. І його забрали, пані Марто, і багатьох, у кого він був. Ренет сказав: ліпше їх замкнути, перш ніж розійдеться чутка про університет. Каже: зовсім не до речі тяганина і слідство, тим паче що університет — це світовий скандал. Полковник Родзісад згодився з ним. І про вас була бесіда. Даруйте, пані Марто, Ренет спитав полковника: "А як бути з дівкою?" Полковник засміявся: "Пан Ренет, вам уже тридцять, а ви досі не знаєте, для чого мужчині дівка. Цезар — хитрий конспіратор. Ті часи минули, коли дівкам видавали таємниці". Я вам, сердешна моя, додала болю, але я не могла мовчати.
— Я лиш можу вам подякувати, пані Теклю, — Марта торкнулася її руки.
Господиня відштовхнула Мартину руку і зблідла.
— Пані Марто! Прошу вас, молю, благаю — не називайте мене так. Вам гірко, сестро, ви мене повинні зрозуміти: Текля вмерла. Я вмерла, пані Марто, і я хочу ожити. Марселлою охрестив мене цей кат, полковник. Я божеволію, в мене немає імені. Я народжуюся заново без імені…
Вона вмовкла, бо до кімнати увійшов з тацею і двома горнятками кави Тодосій Сліпчук. Цей чоловік страждав душевним дальтонізмом.
— Ви господиня, правда? — запитав він добродушно, намагаючись зазирнути Марселлі у вічі. — Я і вам налив кави. Прошу, пані Марто, прошу пані… Не знаю, як зовуть вас… Я Тодосій Сліпчук… — Він не помічав, з якою ненавистю дивиться на нього Марселла. — Мій аргентинець, небіжчик, любив міцну-преміцну каву. Може, я трохи переборщив, то вибачте. Прошу, пані Марто. Прошу, пані…
— Марто! — гримнула Текля-Марселла.
— Теж Марта? — аж ніби зрадів Сліпчук. — То покуштуйте, пані Марто, зварив за аргентинськими смаками.
Марселла позирнула на Марту, Марта — на Марселлу, обидві стиснули плечима.
– І сміх і гріх, — прошепотіла Марселла. Безбентежний Тодосій і собі налив кави і всівся ближче до жінок.
— Коли ми їхали в Україну, пан Костянтин наповідав: "Все можеш лишити, тільки не забудь набрати кави". В нас цей напій мало вживають. Ого, якби довелося вривати копійку на каву, моя небіжка Надя вигнала б з хати: "Геть із цією сажею!" — Тодосій кумгикнув і запитливо зиркнув на жінок. — То як по-аргентинськи — смакує? Це і в добрі, і у злі скріплює чоловіка. Звичайно, добра нині менше.
Марселла поклала на тацю горнятко і, смикнувши головою, замість "дякую" подалася до себе.
— Приємна жінка, — сказав Тодосій, коли Марселла ще добре не зачинила двері. — Приємна, — повторив і звів на Марту очі. — Пані Марто, поїзд мій увечері. Я походжу трохи по місту. До вас ще навідатися?
— Будь ласка, заходьте.
— Ви будете дома?
— Не ждати ж вам півдня на вокзалі. Прошу. Якщо навіть у мене виникне якась потреба піти, то ключ залишу в дверях. Та й Марселла, мабуть, буде дома.
— А хто це?
Марта не одразу спохватилась, про що він питав.
— Хто це Марселла?
— Марта. Я мала на увазі Марту, господиню.
— Вона працює?
— Ні.
— А з яких доходів живе?
— Здає комірникам частину будинку.
— Весь її власний?
— Так.
— Дорого бере за кімнату?
— Сорок злотих. Тодосій замислився.
— Це негусто.
— Що саме?
— Якщо винаймати навіть п’ять кімнат — на прожиток мало. Видно, чоловік працює.
— Марселла одинока, пане Сліпчук.
— Марселла?
— Даруйте, Марта.
Тодосій міг роздратувати безмовну колоду. На його обличчі проступила розгубленість, і Марта сказала:
— Марселла — це моя товаришка, ми з нею настільки зжилися, що я незмінно збиваюся, коли розмовляю про… про Марту; адже і з нею ми зблизилися: господиня, добра жінка…
— Приємна.
Тодосій пішов, щось маючи на умі.
Марселла стає людиною, подумала Марта. Ні, це не провокація. Навіщо їй попереджувати про бесіду Ренета з Родзісадом?
Адже Юліана забрали вчора, а вона сповістила сьогодні вранці.
— Відправили гостей? — Марселла поклала на стільчик перед Мартою таріль з тертюхами. — Поїжте, пані Марто. Я певна, що самі ви про себе не подбаєте. Я теж така. Коли на серці не розвидняється, а життя скидається на мішок, наповнений гадюччям, сконала б, лежачи, тільки б до мене ніхто не чіплявся. Але в прикру годину самота небезпечна і я вас буду турбувати. В самоті і схибнутися нетяжко. Я це по собі знаю. — Вона дивно знітилась, та щось в душі її, як завжди, швидко перемололося. Знову сівши біля Марти, вона мовила спокійно: — Треба жити. Треба якось жити… — По хвилі додала: — Дивак отой ваш гість. Що за людина?