Марта коротко розповіла про Сліпчука.
— Видно, дуже добрий. Ні лукавинки, ні підозри. Світ скаженіє, а він добрий… Мабуть, легко жити з такою людиною… — Посміхнувшись, вона уважно поглянула на Марту. — Для нього я вже стала Мартою.
— Лишайтеся Мартою і для інших.
— Як то кажуть, за добрим чоловіком і дорога ліпша. Марта не озвалась. Для Теклі це надзвичайно серйозне питання, а для неї — ще одна мелодрама.
— Я вас довго недолюблювала, пані Марто, і це ім’я мені стало осоружним. А за що я вас недолюблювала? Бо ви непохитна?.. Але ж і зараз ви тримаєтеся так, як я не змогла б… Марта… Не знаю. Бідолаха Юліан не походив на волі. Олеся, видно, через нього втекла.
— Вона його дуже не хотіла.
— Сироти, пані Марто. Їх тяжко виховувати, і нема за це дяки.
— Мені здавалося, вона вже звикла, що Юліан повернеться сюди. А вона прикидалася, пані Марто… Не бентежить вас, коли я вас так називаю?
Марселла спохмурніла.
— Олеся прикидалася. Вона прогнала Юліана, облаяла тюремником.
— Ось воно що! Прогнала… Тепер я за неї починаю боятися. Нещасна, збаламучена дитина. Ревниве, як звірятко.
Марта глянула на годинник. Щойно дванадцята.
— Хочете спати?
— Мабуть, трішки полежу.
— Гаразд, поспіть. Я чогось знову вертаюся гадкою до вашого кумедного гостя. Отакі люди — щасливі. На нього злишся, гулікаєш, а він цього не розуміє і не бере до серця.
— Розбудіть мене, будь ласка, о третій.
— Добре, пані Марто.
Глава 5
Прокинувшись, Марта побачила в кімнаті Найду, Сліпчука і Марселлу, чулися якісь голоси в коридорі.
— Хто там балакає, Захаре?
— Мирося зі своїм Михайлом. Чоловік закінчив студії і вернувся працювати на рідній землі.
— Що трапилося?
— Викликали в одне управління з приємною назвою і сказали: "Пане Коваль, навчання можете продовжувати, але диплома вам не видіти як свого носа, бо ви мали честь ляпнути дурницю". Михайло вирішив, що йому нема сенсу проциндрювати в Кракові жінчині гроші.
— Що ти довідався, Захаре? І чого ви всі стоїте? Скидається на те, що мені мали вирізати пухлину, але виявилося — пізно і ви не знаєте, що мені сказати.
— Ми вже подумали про все. — На Захаровому лиці виступили червоні плями. — Погано, Мартусю.
— Кажи. Кажіть.
— Олеся чогось блукала біля театру і впала в каналізаційний люк…
Яскраво світило сонце, топився сніг, довкола театру розпливалося веселе гурчання струмків, що падали із ринв і мчали до підземних каналів.
"… То правда, мамо, що піді Львовом тече річка?" — "Так". — Тече і під містом вмирає?" — "Вмирають тільки люди". — "А звідки вона береться?" — "Із джерел". — "Це такі печери, де нуртує вода?" — "Так". — "То джерела — живі. А річка — теж. І вона вмирає в камінних каналах… Доки вона не запливає в підземний тунель — то жива. І в тунелі ще жива. Але там, де спускають нечистоти, починає вмирати. Я знаю, що вмирають люди. Звірі — гинуть, риба і раки — засипають, а раби — конають… То, якщо в річці чиста вода, мамо, а в неї зливають бруд, — вона вмирає…"
— Закінчили роботи в дев’ятсот п’ятому році…
Під чавунною декою, десь у надрах землі, клекотіли і билися об мури темні запінені потоки. Марта торкнулася пальцями холодного металу.
"Куди ж ти пішла, Знахідко, Таємничко, мій тюремний ангеле? Де ви, тюремні привиди? Боже, Боже!.."
— Люк не дозволять відкрити, — сказав Найда. — Ключ у прибиральниці з театру. Вранці прибиральниця відкрила люк, щоб зсипати сміття. Каже — якесь дівчатко ходить довкруж. Дітей манить подивитися, що там у землі вирує. Але прибиральниці щось не сподобалося у тому, що дівчинка ходить довкруж. "Іди собі, дитино, — каже. — Тут нема нічого цікавого. Брудний канал". Дівчинка одійшла. Прибиральниця висипала сміття, одвернулась за другим відром, що стояло тут же, за крок. Не встигла підняти — тільки мелькнула, як пучечок молодої трави, зелена шапочка. Каже прибиральниця: "Я добре запам’ятала, як зодягнена, бо щось мене занепокоїло в дитині. Була в червоних черевичках, облямованих сірим хутром, з-під зеленого, ясно-зеленого плащика визирала вогнистого кольору спідничка. Я ще подумала: зібране, як сонечко між зеленими вітами…"