Що далі? Тринди-ринди, тринди-ринди, тринди-ринди. Цікаво! Якийсь зміст неодмінно є. Гарні слова. Слова для гімну. Не згинула Польща!.. Чого гинути? Наш народ, наша молодь, наша армія, наш Йосиф… Не вірю, що Пілсудський двічі втікав з Сибіру. Лаври борця, о, великий мученик! Наш Йосиф… Бом-бом-бом. Ці прокляті галичани. На кожну місцеву душу — п’ять колоністів! Так. О!.. Домагаються шкіл, мови. От халепа. Не влаштовує їх язичіє. Ідіоти! Мова — це взагалі халепа. Це незжиток минулих епох. На біса вона? Є дороговкази. У відповідних місцях: вхід заборонено! Купатися заборонено! Доступ за-бо-ро-не-но! Є портрети. Є гасла. Скільки грошей уперли на фарбу! Безперечно, мова — дикунський незжиток.
— Сатрапи! Сімейний конфлікт отого-о писаки розглянути публічно. Щоб було повчально, чуєте? Ну ось…
Потрібна маленька-малесенька дискусія. Іван сперечається з Петром. Лаються? Ганьба. Павло (Ач яка пика, надудлився від державної цицьки!) виступає з аналізом Іванових і Петрових помилок. Сатрапи! Петро з Іваном посперечалися. Полаялися. Дискусія. Прихильники. Подивіться пильненько, кому там охота базікати. Еге ж. Так, чорний список. Списочок. Не треба роздувати. Павло виступає з аналізом помилок. Нехай потішиться, незабаром йому прикро стане. На нього ополчиться молодь. Так, нікчемний дурень. Але хитрий, бестія. Його зацькують обидва табори. Що ж, так воно ведеться. Тром-бом, тром-бом. Чому ви не організуєте маленький пікнік? А треба! Давно вже треба… Секретарка. Мовчить. Костиста, як драбина. Тамта була м’якенька, м’якесенька. Розбещена… Нехай підшукають гарну секретарку… Авжеж, ми трішки циніки. Сильні люди переважно трохи теє. Наполеон. Ми не можемо робити історію. Нам доводиться чекати, поки вона зробиться. Ми не можемо примусити плід достигнути швидше… Звичайно, Бісмарк — йолоп. Наша держава, наша армія, наш народ, наш Йосиф… Сатрапи! Якщо Павло наплете дурниць, виступить орган… Що? Хоча б п’ястівський. Ні — х’єнівський. Ні — п’ястівський! О! Ці грошовиті хлопи, ці статечні грошовиті мужики в помащених шміром високих чоботях. Так, це сила. Це — закон і порядок… Тром-бом, тром-бом… Професора Ри-дана не чіпати. Якщо сказиться? Не чіпати. Цього-о професора знає цілий світ. Якщо дуже сказиться — заперти до божевільні. Так. О! Нещастя, схибнувся на старість. Звичайно, звичайно. Маленький пікнік, голенькі плечі. Хочеться стрибнути з крутого берега… Треба поїхати в табори. Табори, тринди-ринди. Отой-о Повсюда збунтував каторжан. Наших чемних каторжан. Ти мені покукукаєш. Ти мені по-ще-бе-чеш! Том-тром-бром. Хочеться стрибнути з крутого берега. Ми таки переведемо стрілки історії. О, фанфари. Це прекрасно. Дітки несуть вінки до пам’ятника. Всі однакові, однаковенькі, однаковісінькі. Хочеться стрибнути з крутого берега…
— Браво! — вигукнула Марта і обняла Миросю. — Я мушу тебе поцілувати. Це чудова імпровізація, не пара твоїм маленьким віршикам. — Вона цмокнула Миросю у щоку, навіть у качиного носа.
— Справді? — спитала Мирося розчулено.
— На твоїм місці я писала о саме це: монологи всяких тварюк. Вони в тебе дуже характеристичні, безпощадні й не позбавлені гумору. Це те, що треба. Я написала б книгу, тисячу томів подібних монологів, і на них знайшлося б більше читачів, ніж на Грушевичеві повістки… Ніж на стерильні Грушевичеві повістки, — повторила Марта.
— Одначе я багато чого пропустила, — мовила Мирося.
— Неодмінно запиши, чуєш?
— У тебе картопля пересмажиться… Спробуй записати. Звичайно, з паперу воно так не прозвучить. Це треба читати.
– Ідея: ти мені це завтра прочитаєш для студентів. Постарайся пригадати все, що напливало на гадку, все, що ти проминула. Правда, уникай "сексів". А це чудово: "Хочеться стрибнути з" крутого берега". — Марта розсміялась і ще раз обняла Миросю.
— У мене є монолог професора-нейтрала і професора, який заробляє на мертвих, а живих підсікає на догоду отим-о.
— Я ж кажу, що це твоє амплуа.
— Але мені шкода моїх маленьких віршиків.
— Я тобі розповідала, що Юліана подибує манія технотворчості? Стомиться — і починає конструювати автомобілі, човни, якісь дивовижні всюдиходи. Деколи здається, що він би чогось досяг. Мабуть, таки досяг би. Допоможи мені занести до кімнати мої присмаки.
Тодосій стояв перед вікном. Марта і Мирося ззирнулися і тихо пирснули.
— Монолог…
— Просимо вечеряти, пане Тодосію.
— Я ось думаю, чи їхати мені, а чи податися на ніч до готелю.
Мирося подивилася на нього з веселою безнадією і спитала:
— Ви не завершили своїх справ у місті?
— Ні. Тобто я не знаю, чи в мене що-небудь вийде. Я ось думаю, чи ви мені щось не порадите, пані Марто. Але я скажу вам про це потому. — Тодосій вибачливо подивився на Миросю, задумався і спитав сам у себе: — Але чого відкладати? — Він зашарівся, потупився, відтак окинув жінок винуватим поглядом. — Я хочу посватати пані Марту, вашу господиню, пані Марто.