Мирося зробила поважну міну.
— Чого ж, молодиця вродлива, чесна…
— Ось я і думаю…
— Мабуть, не наважуєтеся сказати їй?
— Та ні, — зітхнув Тодосій. — Думаю, чи приїхати ще раз, чи вже дочекатися і — нехай вже буде як буде.
— Лишайтеся, — сказала Марта. — Переспите в моїй кімнаті, я переберуся до господині. Та ось і вона.
Тодосій сполохано пересік кімнату до вікна, вернувся, зітхнув, опершись обома руками об стіл, і поважно рушив у коридорчик.
Заходячись од сміху, Мирося бебехнулась на канапу.
— Це він… — сміх не давав їй говорити, — він вирішив, що краще з’ясувати стосунки одразу і не мати клопоту з нічлігом.
— Добрий вечір! — привітався Тодосій, стаючи поряд з Марселлою, що відмикала двері.
— Добрий вечір! — відповіла Марселла.
— Не знаю, що й казати, — промимрив Тодосій.
Щось передчуваючи, Марселла густо почервоніла, пропустила Тодосія до кімнати, підсунула стільця, притулилась до одвірка і тихо мовила:
— Та вже кажіть…
Тодосій замотав головою і чогось полапав руками по кишенях.
— Я, пані Марто…
— Так, — кивнула Марселла. — Так…
— Я хотів би, пані Марто… — Йому стиснуло горло, і він безпорадно махнув рукою.
Марселла дивилася на нього широко розплющеними, здивованими очима, і раптом їй стало страшно, що Тодосій не скаже того, з чим приїхав до Львова, до неї.
— Я… — Але і їй перехопило подих. Це було понад силу, проте вона сказала одним духом: — Я — теж…
Запала довга, дуже довга і моторошна мовчанка. Обом їм світ закружляв, і обоє відчували, що щось повинно зараз обірватися і почнеться падіння, якому не буде кінця.
— Я хотів би взяти вас за жінку, — сказав Тодосій, втупившись у долівку.
— Я згодна, — озвалась Марселла і зблідла. Ці слова нічого не означали. — Я хотіла о стати вашою жінкою, — сказала вона. Але й це нічого не додало, її не переконували ні Тодосієві, ні її власні слова. Вони були порожні, як потиск рук двох приятелів, що розминалися на вулиці і кудись дуже поспішали, не маючи часу на розмову.
— То добре, — сказав Тодосій, зводячись. — На добраніч.
Він пішов до поїзда, а Марселла, ридаючи, впала на ліжко. Через хвилю вона вбігла до Марти, побачила Миросю, видивилась на неї, втираючи сльози, наче кажучи: "Я через тебе плачу", — і метнулась до своєї кімнати.
Вона прийшла ще раз, коли пішла Мирося. На ній була довга оксамитова сукня, вона заплела і вклала короною довкола голови важку косу, на шиї переливалося всіма барвами кришталеве, либонь теж подароване полковником, дуже коштовне намисто. Вона застигла біля порога, скривилась і заплакала.
— Мартусю, ви знаєте, що сталося?
— Не знаю, пані Марто.
— Так, з Марселлою покінчено, — сказала вона, втираючи очі і сідаючи поряд з Мартою на канапі. — Якби ви тільки чули, як він вимовив: Я, пані Марто…"
— Але чого ви плачете?
— Від щастя. Він запропонував мені серце і руку. Так, Мартусю.
— Ви йому не відмовили?
— Ні.
— Я надзвичайно рада за вас.
– І що — справляти весілля, Мартусю? Чи лиш взяти шлюб, маленька гостина?..
— Мені важко дати вам пораду.
— Влаштуємо гостину. Вам смуток, а в мене грають музики. Ні, влаштуємо гостину.
— З Тодосієм, звичайно, ви ще про це не балакали?
— Ой, де! Він такий сором’язливий. Сказав і подався.
— Вам буде добре з ним, пані Марто.
— Я знаю. — Марселла затремтіла від плачу. — Того я геть заливаюся сльозами. — Вона приникла щокою до Мартиного плеча. — Моє щастя — через ваше нещастя, — мовила запинаючись. — Як то Бог чогось дає, Мартусю.
До Мартиного горла підкотився давкий клубок.
Глава 7
Полянський відхилив двері до "цеху" і, побачивши, що всі устромилися в папери, моргнув Марті, щоб вийшла. Марта поклала до шухляди сумочку, повернула ключик. Полянський чекав на сходах, а коли Марта вийшла, збіг на перший поверх. "Ого, які процедури! — подумала Марта. — Певне, йому це приємно, згадав минувшину". Лиш на вулиці він узяв її під руку.
— Важливі справи, Мартусю.
— Не сподівалася, що ви так швидко до мене звернетеся, — сказала Марта: вони домовилися, що Полянський за будь-яку ціну мусить попередити її в разі доносів про університет.